Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 275
Афанасий Фрезер
– Дурень ти, – сказав настоятель, сатана-староста, Сидорові, коли той прийшов до нього плакати про біду свою, – дурень і боягуз, і поганий, як я бачу, нам слуга, коли шкодуєш для служби своєї і па-ри-другої зубів! Ти б зрадів находці й послідив її; я давно вам казав, що мені чиновні пройдохи почесні потрібні, – щоб ви їх заманювали, а ви все ходите, підібгавши хвости, наче сумирники! Ти в мене вирушиш на землю, дізнатися на ділі про сушу і глибину, і побут громадянський та військовий і осісти там, де оборотів наших виявиться вигідніше; та прошу служити, як люди служать, не для поживи і власної користі, а для блага й користі спільної нашої, не шкодуючи ні живота, ні крові.
Сидір Полікарпович став ногами на тверду землю й озирався навкруги на просторі; присів відпочити.
«Погане наше життя, – подумав він. – Відтоді як нашого брата з неба зіпхнули, всі кривдять; кожен дулю підносить і по вухах б'є! Впади тільки, і підіб'ють під ноги, а почнеш вставати, оправлятися, так самі потиличники маєш! Народ примудряється і просвіщається щодня, і безхвосте це племя до всього береться, в усе вв'язується: під землю підривається, бродить по морю, хрестить по повітрю, – не присвой я собі жару, вогню, так і не було б у мене свого закутка, нічим було б перед ними похвалитися!»
Він озирнувся навкруги, поводив рилом у всі боки, а він, як добра гонча, шукав верхнім чуттям, зітхнув гірко і сказав: «Іти добро промишляти звідси подалі – тут, у цій землі, приступу нема!»
Він підвівся і пішов на схід, бо виліз на землю на найдальшому заході, під крутим берегом, де кінець світу і видався миском у море крайній шмат землі, нашої частини світу. Ішов він, ішов, дійшов до країни від нас західної, пригішпанської, королівства задорного; а живуть у тому королівстві люди невгамовні, родяться в них задуми нездійсненні. Там Сидір наш і зустрів невеликий загін солдатів на привалі. Солдати ті прийшли з країн північних, перейшли землі багатомовні й відпочивали від праці й утомливого переходу. Чорт підсів до них і почав розпитувати:
– Куди йдете?
– Йдемо під Стукалів монастир, грати в м'яча чавунного, гризти горіхи гартовані; йдемо хлібом-сіллю гостей вітати, саджати боком-ребром на прилавки залізні, вузькі, за скатертини травчасті, за столи земляні, напувати хмільним багряним вином, примовляти: «Не ходи сам, ходи з батечком»; приспівувати: «Не тобі, супостату, на орла нашого сизого, на царя нашого білого руку заносити окаянну!» Кому судилося, розбредемося – ляжемо по землянках дармових, не купованих… Ідемо пожити весело, померти красно!
«Дай іще з ним побалакаю, чи не буде поживи!» – подумав чорт Сидір Полікарпович.
– А що, тут життя ваше добре? – цікавиться чорт.
– В гостях добре, а вдома краще, – відповідає гренадер.
– Тут дівчата гарні, – натякає чорт.
– Багато гарних, та милих нема! – йому у відповідь гренадер.
– Гарні, та не милі! Чи можливе це діло? – знову питається чорт.
– У нас не по гарному милий, по вигляду гарний!
– Так що ж ви милих покинули, а зайшли до немилих?! – єхидствує чорт.