Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 271

Афанасий Фрезер

«Георгію! – сказав він, присівши перед витязем і нахиливши принижено неповоротку, та покірну шию свою. – Георгию, прийшла мая твая просити, діло наше от який: мая їсть нада, курсак зовсім пропав, а ніхто не дає; на що ж, – вів далі він, – дав ти мені зуби, та кігті, та пащу широку? На що їх дав мені, і до того ще великий м'ясний курсак? Йому порожнім жити не можна. Накажи ти мене, Георгію, нагодувати і напоїти; а чи візьми та дівай куди знаєш. Я вчора наївся, Георгію, а тепер до четверга потерпіти можна; а там, воля твоя, накажи мене годувати!»

Георгій Хоробрий був о тій порі зайнятий справами з управління но-

вонародженого різношерстного народу свого і війська, і Георгію було не до вовка. Тож він зморщився і направив його до сотника: «Йди до тура, він тебе нагодує». – «Ну от так би й давно, – сказав сірий, підскочив і побіг весело в той бік, де паслося велике стадо рогатої худоби. – Я б учора і не подумав тягати сайгаків самоуправством, коли б хто обіцяв мені яловичинки: куй-іти, сухир-іти, баранина, яловичина, мені все одно, був би тільки, як калмики кажуть, махан, м'ясне».

Він підійшов до тура і просив, за наказом Георгія Хороброго, зробити який там лад, як кажуть, з утамування законного його голоду. «Стань от тут, – сказав тур, – і повернися до мене боком». Сірий став. Тур, задравши хвоста, розігнався, підхопив його рогами і кинув через себе. «Ситий, чи що?» – спитав він, коли сірий наш, перевернувшися в польоті разів зо три через хвіст і голову, впав на землю. У сірого відняло мову, він підскочив і поплентався не озираючись, присідаючи всім задом, як розбита стара на костурах…

Сірий добрів сік-так до логва свого, ліг і лежав, облизувався три доби, і то насилу відпочив. Обізвавши шахраєм і тура і Георгія, пішов він, проте, знову шукати суду і розправи.

«Ну, Георгію, – сказав він, заставши його знову за ділом, – спасибі тобі! Я після закуски твоєї насилу виходився!» – «А що, – спитав Георгій, – невже тур не дає хліба?» – «Якого хліба? – обізвався сірий. – Бойся Бога; у нас, коли вставляв ти мені цю скулу та ці зуби, у нас був, здається, договір не на хліб, а на м'ясне!» – «Ну а що ж, тур не дає?» – «Так, не дає!» – «Ну, – вів далі Георгій, – іди ж ти до тарпана, до коняки, вона дасть». Сам пішов у свої покої та покинув бідняка.

Сірий озирнувся: пасуться за ним недалечко. Він підійшов, та не встиг і слова сказати, як жеребець, нашорошивши вуха, заіржав, наскочив на нього і, не дочекавшися від сірого ні «здрастуй», ні «прощавай», махнув по ньому задніми ногами; та так, що коли б той не встиг присісти й відхилитися, так, може, не набридав би більше Георгієві своїми зубами; ще, спасибі, непідкований був жеребець, а то лихо б було. Сірий мій завив, закричав, побіг відразу ж до Георгія Хороброго, щоб сам подивився, як народ із ним, сірим, поводиться, та сам би вже й наказав туру або тарпану його нагодувати. «Бачиш, – казав він, – бачиш, що зробив зі мною жеребець цей при тобі, в очах твоїх і при ясному лиці твоєму; добре, що сам ти бачив, а то б знову не повірив!» Георгій розсердився на сірого, що дуже вже набридає, не дає спокою.