Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 272

«Усі люди як люди, – казав він, – один ти шайтан; подивись на себе, на кого ти схожий? Чому поглядаєш скоса, спідлоба та свинею в землю дивишся? Бачиш, справжній розбійник; отож і дістаєш що належить. Невже люди так ходять? Піди до архара, дикого барана, та попроси чесно, так він нагодує тебе…»

Сірий пішов, перш за все скупався, постягав зубами з шуби своєї сухарі, прибрався, вмився, розчесався та рушив, облизуючись уже наперед, до архара, до барана. Цей, подивившись на нашого дженджика і наслухавшися солодких речей його, попросив стати над крутим оврагом, задом у чисте поле. Вовк став, звісив хвіст і голову, нашорошив вухо та розпустив губи; баран розігнався ззаду нього, вдарив по ньому кістяним лобом, що тараном у стіну; вовк наш полетів під гору в овраг і впав на дно глибокого урвища. У нього в очах засемерило, позеленіло, заграли мурашки, в голові запаморочилося, у вухах задзвеніло, і на серце щось налягло горою кам'яною: важко й душно. Він лежав тут до ночі, а, отямившись, просидів і прокашляв до світанку, а з ранку цілий день іще вештався оврагом, ніби не на своїх ногах чи угорілий. Як він тужив, як охав, як сварився і плакав, і кляв божий світ, і жалісно завивав, і очі витирав, як нарешті виліз, перепочив і знову ж таки поплентався до хороброго Георгія, – всього цього переказувати нема для чого, досить того, що Георгій послав його до кабана, та й той зіпсував сірому шубу і розпоров іклом бік.

Сірий, як справжній мученик першородних часів, коли не було ще ні нинішнього устрою, ні ладу, хоча були вже різні чиновники, сотенні, тисяцькі й волосні, – сірий зі смиренням корінних і першоначаль-них століть зализав сяк-так рану свою і пішов знову до Георгія, щоб, правда, з'їсти і його самого, коли, мовляв, і тепер не вчинить суду й розправи і не дозволить скоромного столу…

Сірий пішов і потрапив у добру хвилину. Георгій Хоробрий був і веселий, і в доброму гуморі… Він посміявся, пожартував, потріпав старого по тулупу і наказав йому йти до людини. «Йди, – казав він, – йди в сусіднє передмістя і проси там у добрих людей хліба; проси чесно, та вклоняйся і не вишкірюй зубів, не піднімай шерсть по хребту і не дивись таким звіром». – «Ох, – відповів вовк, – чи мені ж щетинитися! Запаршивів я з голоду, так і шерсть на мені встала; Бог тобі суддя, коли ще обдуриш!» – «Іди ж, іди, – мовив знову Георгій, – люди – народ добрий і розумний, вони не тільки нагодують тебе і напоять, а навчать іще, як, і де, і чого промишляти вперед».

Сірий не дуже повірив; боявся він, щоб Георгій знову його не обдурив. Та вже робити нема чого: хліб за брюхом не ходить; іти брюху за хлібом.