Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 247
Афанасий Фрезер
У нашого сусіди злетів у воду капелюх. «Свіжіє!» – заспокоїв його Зінин тато. Дуріє, а не свіжіє… Ба-бах! Ба-ба-бах!
Я притиснувся до ніг незнайомої старої, заплющив очі і тихенько-тихенько скімлив: море! Золоте моє море… Ну, перестань, ну, заспокойся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нікчемна собачка, за що ти на мене сердишся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…
Ага, так воно тобі й перестане. І ось я вийшов із себе. Підскочив на лавку, обернувся до моря спиною і наступив лапою на рятівний круг. Про всяк випадок, якби довелося рятувати Зіну, її тата і капітана. Кухар хай тоне… Злий фокс. Навіщо я пишу таку бридятину? Врятував би і кухаря, пес із ним…
* * *
Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й придумати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть дивитися страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, мабуть, немає батьків, і нікому їх зупинити. А в морі катаються всі: діти, мами, тата, дідусі і навіть немовлята. Ось доля («доля» – це як великий, злий кажан) їх і карає…
Хиталися – і дохиталися. Собаки, кажуть, погано поводяться. Ага! Собаки… Подивилися б ви, як поводяться на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хусточками в кишенях, коли починається хитавиця!
Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну кірочку… Бррр!
Але Зіна – молодець. І її тато – молодець. І капітан – молодець… А я… ліпше не питайте.
* * *
Коли з'явилася земля, гарненька зелена земля, тверда земля з будиночками, собачками, м'ясними крамницями і купальними будками, я заскавчав так пронизливо, що перекричав навіть пароплавний гудок.
Присягаюся і даю чесне собаче слово, що лапа моя ніколи на пароплаві більше не буде! Чому мене всюди за собою тягають?… Завтра Зінин тато затіє прогулянку на хмарах, так я з ними літати повинен?! Пардон! Сіль ву пле!
Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку з місяцем і рибним ловом…
На місяць я і з берега подивлюся, а рибу – їжте самі…
Море сьогодні, правда, тихе, – знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перекидається, піна не лізе у віконце, і люди навколо не зеленіють і не жовтіють. Брр!..
Повертаюся до Парижа і ставлю велику крапку
На веранді стояли валізи: свинячої шкіри, крокодилячої шкіри і один маленький… брр!.. здається, собачої. У палісаднику жовте листя танцювало фокс-трот.
Я побіг до океану: прощавай!.. «Буме!» Фе, який неввічливий. З ним прощаються, а він водою в писок…
Від полотняних купальних будок самі ребра лишилися. Небо – кольору брудного собаки. Айстри висять головами вниз: нудьгують. Прощайте, до побачення! Хоч ви й без запаху, але я вас ніколи, ніколи не забуду…
Попрощався з лісом. Він, мабуть, нічого не зрозумів: зашумів, залопотів… Що йому маленький, живий Міккі?
Попрощався з крамарихою. Вона теж нудна. Сезон закінчився, а тухлі кільки так і не розпродані.
