Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 248

Валізи всю дорогу штовхалися і заважали мені думати. Зіна серйозна, як покараний папуга. Виросла, засмагла. У голові уроки, подруги і перебивні картинки – на мене жодного разу не поглянула…

І не треба! Що це за любов така за сезонами? Заприятелюю ось у Парижі з яким-небудь порядним фоксом – і «ніяких іспанців» (дуже я люблю дурні людські слова повторювати!)…

* * *

Приїхали. Риїхали. Иїхали. їхали. Хали. Али. Ли. И… Це я так навмисне пишу, а то лапа зовсім затерпла.

Консьєржчина собачка подивилась на мене з порога і відвернулась. Герцогиня яка! Гаразд… Я теж умію задаватися. Ось повезуть мене на собачу виставку, отримаю першу золоту медаль, а ти сохни від заздрощів у консьєржчиному барлозі.

Зовсім відвик од меблів. Тут буфет, там напівбуфет, ліжка – ширші за пароплав, хоч би драбинки до них приставили… Гидота яка! А вони ще хочуть внизу у мебляра стару шифоньєрку купити! Червоного дерева. Хай хоч лілового – гріш їй ціна.

Ох, як тісно в квартирі! Обрій перед носом, ліс у трьох вазонах, перескочити можна. І пострибати ні з ким. Зіна в школі, тропіки якісь вивчає. Кухарка сердита і все губи маже. Ось візьму і з'їм твою помаду, з білими губами ходитимеш!

На балконі коричневі листочки корчаться і шарудять. Горобець один до нас унадився прилітати. Я йому булочку накришив, а він навколо мого носа стрибає і клює. Вчора від нудьги ми з ним погомоніли.

– Ти де живеш, пташко?

– А скрізь.

– Ну, як скрізь?… Мама і тато у тебе є?

– Мама в іншому районі, а тато в Сен-Клу. Полетів…

– Що ж ти сам робиш?

– Стрибаю. Над сквериком політаю, на гілочці посиджу. Ось ти у мене завівся, крихтами годуєш. Добре!

– Не холодно тобі? Адже осінь…

– Дивак, та я ж увесь на пуху. Цвір! Горобці на розі б'ються… Агов, зачекайте! Я теж побитися хочу…

Пурх – і полетів. Чому мені, Боже, ти крилець не дав?…

* * *

Тремчу, тремчу, а користі мало. Центральне опалення вчора зашипіло, я тільки спинку погрів, а воно зупинилося. Проба була. За два тижні тільки його заведуть на всю зиму. А я що ж, два тижні тремтіти мушу?!

Спати хочеться страшенно. Вдень сплю, увечері сплю, вночі… теж сплю.

Зіна каже, що у мене сонна хвороба. Мама каже, що у мене собача старість. Музична вчителька каже, що у мене чума… Гав! На одного собаку стільки хвороб?!

А у мене просто нудьга. Дуже мені потрібна ваша осінь і зима в квартирі з шифоньєрками!

І зошит мій кінчається. І писати більше ні про що… У-у! Був би я ведмідь, пішов би в ліс, ліг у барлогу, вимазав лапу медом і смоктав би її аж до весни…

Сьогодні на балкон попав шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло… Ох, Боже мій!

Поки не забув, треба записати вчорашній сон: ніби всі ми, я і решта родини, їдемо на південь, до Канн. Бог з ним, із зимовим Парижем! І ніби Зіна з мамою пішли до закусочного вагона снідати. Тато заснув (він завжди в поїзді спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли з собою? А з саквояжа ніби хтось огидним котячим голосом нявкнув:

«Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»