Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 249
Афанасий Фрезер
І я розлючений, у саквояж зубами вчепився і… прокинувся.
Перегортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!.
Потрапила б моя книжка в лапки якій-небудь дівчинці в зеленій сукенці… Сіла б вона біля каміна з моїм твором, читала б, перегортала б і усміхалася. І в кожному будинку, де тільки є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали б моє ім'я: Міккі!
Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе – о! – я і через підлогу чую…
До побачення, зошит, до побачення, літо, до побачення, діти – хлопчики і дівчатка, тата і мами, дідусі і бабусі… Хотів заплакати, а замість того чхнув.
Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову мене блоха вкусила!.. У таку зворушливу хвилину…
Кровопивця собача!..
Солдат і русалка
Послав фельдфебель солдата літньої місячної ночі раків за табором у річці половити. Запалив солдат скіпку, іскри так і стрибають, – тухле м'ясце на палиці-кривульці у воду опустив, жде-че-кає здобичі. Закопошилися раки, з нір полізли, навколо палиці сваряться, м'ясцем пахучим не щоночі поласуєш…
Тільки був солдат пристосувався чорних квартирантів сачком піддати, на вільне повітря видерти, – шасть! хтось його з води за чобіт ухопив. Тягне з усієї сили, просто зовсім ногу з коренем рве. Вперся солдат розкарякою, вербу-матінку за волосся вхопив, – нога самому ж потрібна… М'ясо живе так-сяк з чобота випростав, а чобіт у воду рибкою пішов…
Схопився він напівозутий, глянув униз. Бачить, русалка з води вихлюпнулася, чоботом його дражнить, регоче:
– Щастя твоє, кавалер, що нога в тебе слизька! А то б не утік…
– Сподобався ти мені дуже! Морда у тебе в ластовинні, очі сині.
Розсердився солдат, босою ногою тупнув:
– Віддай чобота, риб'яча кров!..
Відпливла геть, посеред річки на камінь сіла, чоботом себе, ніби віялом, від хвилювання обмахує.
Солдат мало не в плач:
– Віддай чобота, мимря! Нащо він тобі, один? А мені, напівроззутому, хоч і на очі взводному не потикайся… З'їсть без солі.
Зареготала вона, чобіт на хвіст підняла, – і одного їй досить, – та ще й помахує. Теж і у них, братці, не без кокетування…
Що тут поробиш? У воду стрибнеш – залоскоче, просити не впросиш – яке вже у неї, у русалки, серце…
А вона, з камінчика обернувшись, дещо й надумала:
– Давай, солдатику, наввипередки гнатися! Я плавом по воді, а ти берегом – он до тієї верби. Хто перший дістанеться, того й чобіт. Згода?
Усміхнувся про себе солдат: от дурепа!.. Невже по сухопуттю легкі солдатські ніжки нехристь плавучу не здолають?
– Згода! – каже.
Підпливла вона ближче, рівняння по солдатові зробила, а він другий чобіт з ноги геть, та під кущ і шваркнув. Щоб бігти зручніше було…
Свиснула русалка. Як побіжить солдат, – трава під ним надвоє, у вухах вітер попискує, серце – калаталкою, мідяки в кишені побрязкують… Вже й верба недалечко, – тільки попереду на воді, бачить він, вода штопором завирувала, і ніби риб'яча луска циганським моністом на місячній доріжці блищить… Добіг, штрик їй у спину! – хлюпочеться русалка проти верби, срібним голоском знущається:
