Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 245

* * *

В антракті було ще веселіше. Антракт – це коли одне закінчилось, а наступне ще не почалося. І ось дорослі зі старшими дітьми пішли за завіску дивитися коней та інших ссавців, а малеча повилазили з усіх лож і кутків на арену і влаштували свій власний цирк.

Дівчинка із зеленим бантом зображала дресированого коня і карачки гарцювала по бар'єру: голова набік, а сама все правою ніжкою брикала. Хлопчики, звісно, були левами і, мабуть, лютішими за справжніх – ричали, плювалися, кусались і кидали один в одного трачинням. Двоє навіть побилися: один одного шльопнув – шльопають же клоунів, – а той йому здачі… І обидва заревли, зовсім уже не по-клоунськи. А я гасав по всій арені і хапав їх усіх (жартома, звісно!) за коліна.

Вийшов карлик у бузковому сюртучку з мідними ґудзиками і задзвонив у дзвоника. Дзінь-дзінь! Геть з арени – вистава продовжується! Один з «левів», зовсім ще маленький хлопчик, нізащо не хотів залишати арену. І прийшла його мама з ложі, взяла лева на руки, шльопнула і понесла на місце. Ось тобі й лев!

* * *

Морж – молодець. Повернуся на нашу віллу і неодмінно спробую жонглювати запаленою лампою. У мене, щоправда, не такий широкий ніс… Ну що ж, візьму маленьку лампочку…

Я побіг за завіску: виявляється, у моржа в загородці є цинкова ванна, а після вистави йому дають живу рибу, бутерброд з риб'ячим жиром і чарку горілки. Здорово!

Ага, що я ще помітив! Під краї циркового намету підлазять безкоштовні хлопчиська і дивляться на виставу… А карлик бігає навколо і ляскає їх лозиною по п'ятках.

Негр Буль-пуль схожий на божевільного. Грав на мітлі «марш п'яних крокодилів», акомпанував собі на власному животі, а ногами виробляв такі штуки, немов у нього було чотири пари лап… І пахло від нього корицею і паленим корком. Фе!

Потім вийшов «факір». Факір – це людина, яка сама себе ріже, а їй навіть приємно, і кров не йде. Він себе, мабуть, заморожує перед виставою. Проткнув собі губи в'язальною спицею, під пахву загнав цвяха… Я навіть одвернувся. Нерви не витримали… А найжахливіше: він узяв у товстого солдата з публіки нікелевого годинника, проковтнув його, тільки кінчик ланцюжка з рота теліпався, – і попросив публіку послухати, як у нього в грудях годинник цокає. Жах! Аж шкіра поза морозом іде!

Здається, все. На закуску вилетіла на арену крихітна кошлата конячка з червоним віничком над головою і з дзвіночками. Я й не знав, що є така порода кінських болонок! Вона так чудово стрибала крізь обруч, ставала на задні лапки і брикалася, що Зіна була без тями від захвату. Я теж.

Дивуюся, чому Зінин тато не купить їй такої конячки… Запрягли б ми її в шарабанчик і катались по пляжу. Це тобі не на ослові черепашачим кроком тупцювати!.. І всі б дуже дивувалися, і я б отримував багато цукру…

«Хто їде?» – «Міккі із Зіною!»

«Чия конячка?» – «Міккіна із Зіною!» Чудово!