Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 24

Частина стелі в салоні — із кольорового скла. Петро каже, це карта зоряного неба: усі відтінки синього, розмежовані мідними перетинками, золотисті та прозорі скельця між ними, які вкладаються в сузір’я. Є полум’яна комета з хвостом. Є планети — теж блакитні та фіолетові, майже чорні, і червона, і плямисто-брунатна, і золота. Крізь це скло світить сонце, розсіваючи по нашому модерному салону, по меблях з кольоровим лакуванням чудернацькі плями. Бліде сяйво місяця робить картину геть примарною.

Петро каже, що почав думати про це під час свого навчання у Відні — ним завдячував батькові, який перед смертю продав клапоть землі в селі Пасічній, де тепер проходить залізнична колія.

Те, у чому ми живемо, — будівлі, одяг, меблі, посуд, може не тільки служити нашим потребам. Водночас вони не конче мусять бути такі дорогі і прекрасні, що перед ними малієш і скручуєшся, як опалий лист. Усі ці предмети здатні бути продовженням думок і почуттів, розмовою, запитанням, твоєю власною відповіддю.

Але найкраще — їхня необов’язковість. Адже зовнішнє буяння все одно зводиться до однієї-єдиної точки, якою ти є. Точки, що тяжіє до порожнечі.

З того пункту вулиці, де я стою, наша вілла схожа на скрученого кільцями змія з десятком лукавих голів. Кахлі виблискують в денному світлі, як луска з коштовного каміння.

Сам Петро називає віллу «підводним палацом». Каже, що візерунки — то морські течії і стеблини водоростей, а пащі вікон — голови риб та глибоководних створінь, які нас охороняють. Каже, що мріяв стати мандрівником-мореплавцем, але так насправді й не певен, чи те море існує, чи то не байки.

У такому разі, кажу я, це не підводний палац, а затонулий корабель.

Але й справді — мінячись та виблискуючи на сонці, розчиняючись у сутінках, в осінньому тумані, ранковій імлі чи мжичці, — наш будинок погойдується і ніби тече. Це основне і найглибше враження: він кудись рухається, не стоїть на місці, не вростає в землю, як стається з усіма нормальними будівлями, що підкоряються земним законам. Погойдується в такт із вітром, гілками бузку і лип, звивається, танцює.

Здається, зараз розчиниться у повітрі. Тепер ще тут, а за мить — зникне безслідно.

Я розпалюю кухню, викладену світло-зеленими новими кахлями, привезеними з Косова. Поки кухня нагрівається, неспішно підмітаю підлогу при світлі гасової лампи — денного світла ще недостатньо, тож я не певна, чи бруд вимітаю з закутків, чи зіжмакані клапті нічного мороку.