Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 23

Отож, обслуговуючи Аделю з усією старанністю, так смиренно і покірно, ніби вся істота моя складається з одного лише служіння, сама я почувала — ні, не радість, як я можу радіти з нашого спільного горя — але заспокоєння: так є. Аделя не може мати дітей — і це несправедливо: її делікатні руки створені для того, щоб пестити маленькі голівки, ніжний голос — співати колискові на ніч.

Я дітей мати не хочу, і то ніколи в житті: я вже маю кого любити, і любов моя така полум’яна, як той вогонь, якого теж вистачило колись на півміста, коли пожежа забрала наших з Аделею матерів. Моя любов неподільна, непорушна. Її не вистачить вже більше ні для кого.

Так є. Так просто є.

А Петро — його воля вибирати: Аделя не може стати матір’ю його дітей, не може сповнити обіцяного, ніхто не судитиме його, коли б він відступився від неї. Інші люди судитимуть, але тільки не ми з Аделею.

Так думала я про Петра і відчувала до нього мало не ніжність. Він був гідною парою Аделі. Нічого злого ми від нього не зазнали.

Петро нікуди не відступився, як стояв твердо обома своїми кам’яними ногами на землі, втримуючи її у рівновазі, так на ній і залишився. До Аделі він не змінився. Зате вона змінилась до нього: тепер у її погляді світилась така собача вдячність, що мені ставало прикро і нудно. Під час вечері вона клала свою долоню на його велику згрубілу руку, ніби аж тепер вони по-справжньому поділяли щось спільне, аж тепер стали по-справжньому близькі.

Ніби замість того, щоб дати життя третій людині, вони повірили, що самі стали однією-єдиною істотою.

Тоді Петро і почав будувати той будинок, на який я тепер дивлюсь, коли раннього ранку стою на вулиці Липовій.

Будинок виростає з землі, мов величезна слимакова мушля, яку відкопуєш на городі. Будівля ніби й прямокутної форми, але завдяки нечітким хвилястим формам та опуклостям справляє враження відображеної в кривому дзеркалі. Під комірцями черепичних піддаш — видовжені вузькі віконця і схожі на вишивку візерунки з дрібних лискучих керамічних кахель: рудувато-коричневих, сіро-зелених, синіх. Вони звиваються і на основних стінах будинку, обплітають вікна і двері, оздоблюють колони, виступи, арки.

На наш будинок дотепер приходять дивитись роззяви. Так триває вже довго, відколи з фундаменту почали виростати химерні витвори. Я вже й не дивуюсь, коли, замішуючи тісто чи переціджуючи якусь трав’яну настоянку, зауважую навпроти вікон капелюшки і капелюхи, парасольки з мереживом і елеґантні ціпки, націлені в мій бік. Останніми роками в нашому місті почали будувати інакше: дерев’яні халупи горять і валяться, їм на заміну приходять міцні кам’яниці з цегли, виробленої на модерній цегельні Урмана; часто вони також мають башти, арки, колони, ковані й гіпсові прикраси, мозаїку й кольорові шиби з каштановим листям та павичевими перами. Але всі ці будинки стоять на своїх місцях, як їм і належиться. А наш будинок — схожий на марево, яке от-от розвіється. На хитрий магічний трюк, який несила розгадати.

Будинок має таємницю, про яку перехожі навіть не здогадуються. Позаду комина, з протилежного боку від вулиці, надійно захована за кронами лип, сидить кам’яна жінка, вирізьблена зі світлого пісковику, в якому при певній погоді (коли сонце не надто яскраве) починає рум’янитись рожевий відтінок — ніби під шкірою пульсує кров. Погляд жінки звернений до неба. Руки — простягнуті вперед в очікуванні чи проханні. Волосся — розвіяне і непокірне. А потилиця і верхня частина спини — порожнисті: такий був той камінь, з якого Петро зробив її. Сам він називає її «жінкою-глеком», і спостерігає за нею знизу, з нашого салону, крізь скляну стелю, ще одну його примху.