Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 26

До жінок він поблажливіший, навіть до розтелепаних перекупок на Рибній площі, навіть до сусідських роззявлених служниць, навіть до товстенної Ґоськи, чиї очиці водночас перелякані і злі.

Хотіла б я розгледіти, що він бачить, коли дивиться на Аделю. Чому так напружуються його щелепи, чому ще дужче виступає наперед його чітко окреслене підборіддя, чому рогівки його очей якось млосно темніють, чому їхній колір стає чорно-синім, як колір закарпатських сушених сливок, чому вони починають волого лисніти, ніби пускають в’язкий солодкий сік.

Кого він бачить на її місці — якесь язичницьке чудовисько, сирену, русалку? Богиню з левиним задом і торсом та головою жінки? Ангела, цнотливого й напівпрозорого? Чи свою мармурову скульптуру, яку звільняв із безформної брили ночами і днями, збиваючи до кісток руки, наповнюючи легені брудом і пилюкою — і ось її кам’яна мертва блідість раптом запульсувала кров’ю, подих наповнився людською солодкавістю, у кутиках вуст засріблились тонкі павутини слини… невже її?

І кого він бачить у мені — сколопендру, плюскву, блощицю? Якусь нав’язливу присутність, яка замість того, щоб безшелесно полегшувати життя, не допускаючи у нього дрібних неприємностей — кіптяви, несвіжої білизни, несмачної їжі — непрохано вторгається у його існування, стає на перепоні плинному руху течії, мов сплутаний підводний корінь, підступна каменюка з гострими краями, роздуте глевке тіло утопленика.

Чому він проходить повз мене, ніби повз порожнє місце, де заносить неприємним душком? Чому уникає до мене звертатись напряму, передаючи свої розпорядження Аделею? Не дай йому Боже мимохідь торкнутись мене — він відсахується, як кінь, якому з очей несподівано здерли шори. Якщо вже мусить-таки на мене глянути, то звужує очі у вузькі щілинки, міцно стискає губи. Слова цідить крізь зуби, ніби крізь сито.

Поводиться так, наче це не він прийшов у наше з Аделею життя, поки я мовчки й покірно відійшла набік, згорнувши себе, мов килим, — а навпаки.

Що я зробила йому? За що він так мене не терпить?

І яка ж у мене нікчемна натура! Замість того, щоб податись світ за очі — у монастир, у компаньйонки якійсь старій панні чи на іншу службу — я нескінченно терплю ці приниження, пережовую свій біль і тиснуся по кутках, як всоте побитий собака, який облизує руки господареві. Але як я піду? Як покину Аделю? Адже ж вона пропаде без мене! Безпорадна і квола, з вічною анемією та міґренями, нездатна навіть яйця на м’яко собі зварити, вона загине, зачахне або, що найімовірніше, через неспроможність давати собі раду навіть у найпростішому зазнає якогось страшного каліцтва чи спричиниться до жахливої катастрофи: спалить будинок, обвариться окропом, відітне собі руку сокирою і стече кров’ю. Чи просто засохне від туги за мною.