Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 5

Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:

Сонце, день новий, відчиняє вікна, Ластівка в гнізді вже щебече зрання, Ти ж, мов щойно ніч, а чи лиш опівніч      Спиш, Парменоне.

Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо.

Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:

Rúmpitur ínvidiá quidám, caríssime lúli,      Quód me Róma legít, rúmpitur ínvidiá…