Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 4

«Антологія» (грец.) — це пучок зібраних, точніше, дібраних квітів. Тут вони — з обширного духовного простору, що охоплює ледь не тисячоліття. Ті квіти різні, як різними є жанри представлених в «Антології» поетичних творів. Але більшість із них — дрібні квіти: тогочасні поети любили приглядатися, «в малому — велике уздріти» (Катон у «Дистихах»). Малі поетичні форми, наслідуючи Марціала, захищає і практикує, щоправда, не сягаючи Марціалового блиску, Луксорій. Малі форми, зважаючи й на досконалість античної поетики, вимагають особливої відточеності вірша й проникливості думки: поет часто розкриває закладені в обраному для зображення об'єкті видимі лише для розуму внутрішні протиріччя (та й сам об’єкт буває невидимим, як Ехо: «Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй», — закінчує свою епіграму Авсоній). Звідси й антитези, парадокси, афористична стислість вислову, як-от у Флора (до речі, «Флор» у перекладі означає «квіт»): «Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь. / Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає». Звідси й мистецтво деталізації — чи то поет описує мурашку (Петроній), чи потічок (Тіберіан), чи садибу (Авсоній), чи прихід весни (Пентадій), чи цю ж таки королеву квітів — троянду, яка, в «Народженні троянд», мов у сповільненому кінокадрі (фіксовано кожен порух, кожну тим порухом виповнену мить — у її запахах барвах, доторках) «випірнає, розпроменіла, в сяйві пелюстків» до ранкового, такого ж рожевого, сяйва, до свого перелітного життя: «Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, — / Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків»; звідси й «сонетна» кінцівка тієї перейнятої щирим чуттям поемки: «Дівчино, ружі зривай, поки цвіт ще неторкнутий, свіжий: / Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа». І тут, ми вже згадували, зворушений П’єр Ронсар, повторив той зітхальний заклик уже французькою: «Cueillez dès aujourd'hui les roses de la vie» — Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя.

Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача.