Читать «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори» онлайн - страница 3

Відлуння, квінтесенція звуку, — це також нові його барви, бо ж не крізь порожнечу йде голос. Нові жартівливі нотки зблискують у філософській темі часу (як у Марціала — про завтра, яке ніколи не настає). Шматок дерева, рештки судна, у цього ж поета, несподівано ведуть нас до знаменитого рядка із Верґілієвої «Енеїди»: «Sunt lacrimae rerum…» (Є таки сльози речей…). Авсоній (його твори рясніють ремінісценціями й цитуваннями поетів «золотого віку»), демонструючи тонкий дотеп і блискучу риторичну майстерність, забавляється знаним висловом «Друг — половина моєї душі»: «Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе…» («До Ґалли»). Сенека, який належить уже «срібному вікові», поряд із епіграмами, що представляють катаклізми космічного масштабу («Все перемелює час…»), із вишуканою делікатністю пише… про дзвін у вухах. Елегантністю й гостротою думки приваблює Петроній, пишучи навіть про пущену жіночою рукою грудку снігу, в якому притаївся… вогонь. Безпретензійні, невигадливі загадки Симфосія насправді щонайкраще увиразнюють плеканий античними зацікавлений погляд на речі (дивитись — дивуючись), уміти не тільки дотепно, а й поетично сказати про все, що побачило око, скажімо, — про той же сніг: «Порох тендітний води, / легковажно падаю з неба. / Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі. / Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки». Саме від живого подиву людини, від її прагнення (і вміння!) засобами слова поділитися побаченим з іншими маємо нині ті «віконця» у тодішній світ, у побут простого люду (прочитаймо хоча б «Ґалльських мулів» Клавдіана). Настільки близький, настільки реальний той образок із життя, що лишень прикінцева міфологічна рефлексія нагадує нам: на цьому образку — призахідний відсвіт усе ще античної культури…