Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 7

Доскіпливі римляни в усьому дошукувались «першого»: хто першим пустив на воду хистке суденце, хто вперше провів борозну, викував меча і т. ін. Серед тих «перших» — той, хто приклав до уст очеретину (хтось таки мусив зробити це першим), хто був першим учнем вітру. І не так цікаво, де він жив, яким був; цікаво — що відчував. Цікаво, яку насолоду черпав від тієї першої, ще недосконалої пісні. Лукрецій певен: не меншу, ніж ми сьогодні — від досконалої. Бо тоді «все новиною було, через те й видавалось чудовим». Щоправда, насолода первісного сопілкаря і нинішнього — не одне й те ж…

Отож: «Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній / Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом». Що нове — те й веселить. А стаючи звичним — викликає нудьгу, жене людину до нових винаходів, нових «забавок». Не знає і не знатиме людина межі, «до якої тривать може втіха правдива». Ні у збагаченні, ані в насолоді. Ось що, на думку Лукреція (та й усієї античності), вигнало людину у відкрите море, у «розколихані хвилі війни»…

Першим, за легендою, був лісовий бог Пан. Закохавшись у прекрасну німфу Сірінгу, переслідував її, аж та, тікаючи, пірнула в річку й перетворилась там на очеретину. З неї й зробив собі сопілку лісовий бог, нерозлучний відтоді з живим голосом улюбленої німфи — Сірінги (так грецькою називається сопілка)…

«Будеш у неї другим…» — на відході з життя передає один пастух іншому свою сопілку (у Вергілієвих «Буколіках»). Другим, третім… Люди відходять, речі — залишаються. І, мабуть, серед різних речей саме сопілка найбільше тужить за своїм господарем (відчуває ж однією з ним душею). А що, коли потрапить до рук бездушної людини?..

Дивно звучить сопілка у наш несопілковий вік, надто — серед кам'яниць, де довкола — лише бруківка. Просновує тонку, мов павутинка, стежечку у ті прадавні часи, коли людина спілкувалась із природою ще навіть не словами — одним лишень голосом сопілки (лиш потім «настроювала горло» до неї). Узлісся повторювало той голос, і сопілкар був певний, що то жива природа озивається до нього, — як певним був і Вергіліїв сопілкар із «Буколік»: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово»…

Коли ступає Львів за вечорову грань І зависає час — перечепивсь на вежі — Сопілка йде навшпиньки, полохка, як лань, — Камінним левам пастораль мережить…

III. Anulus cum gemma. Перстень з печаткою

Anulus cum gemma

Corporis extremi non magnum pondus adhaesi. Ingenitum dicas, ita pondere nemo gravatur; Una tarnen facies plures habitura figuras.

Перстень з печаткою

Я — незначний тягарець, що мов зрісся з кінцівкою тіла. Скажеш: родився із ним, настільки став йому звичним. Лик хоч у мене один, не один, проте, обрис на ньому.