Читать «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори» онлайн - страница 2

Серед найрізноманітніших речей, знарядь праці, предметів побуту, — від мітли чи цвяха, яким прибито підошву черевика, — й до воза чи корабля; серед рослин та тварин, від квітки — й до каменя, від черв'яка чи риби — й до птаха; серед усіляких природних явищ, дощу чи снігу, — увагу автора «Загадок» привертають і ті, примітивні й складніші, винаходи людини, які нерідко йдуть наче «проти природи речей», дивують парадоксами: пливли колоди по воді, а тепер — вода пливе ними (LXXII); «дочка лісу», закорінена в землю сосна, прихистивши на собі незчисленну юрбу, мчить, не залишаючи сліду, багатьма дорогами (XIII); у пишно оздоблених приміщеннях — голі гості (LXXXIX); волею людини навіть цвях ходить «головою донизу» (LVII); виготовлене зі шкіри тварини — б’є цю ж таки тварину (LXVI)…

Коли «Загадки» Симфосія прочитаємо до кінця, — а їх варто не тільки розгадувати, а таки читати, — і повернемось до першої з них, то одразу побачимо циклічність у їхній композиції: від стилоса — й до пам’ятника (стилос — це те знаряддя, яким поети, беручи за матеріал слово, споруджували собі пам’ятники). Стилос — це початок. Пам'ятник — кінець. Але кінець — це також початок: Гомер завершив, а розпочав, для римлян, — Вергілій; завершив Вергілій — розпочав, для нас, Котляревський… Циклічна композиція, бачимо, приховує в собі ідею тяглості, розвитку, новизни… Та й усі інші загадки, що в обрамленні першої й останньої, теж подані не абияк, а в сув'язі; подекуди вона очевидна, подекуди — прихована, іноді — наче й обривається.

Скажімо, після стилоса йде очеретина (сопілка), бо де слово — там пісня; після «спритників-пальців», що витанцьовують по сопілці, окраса пальця — перстень; потім — ключ, яким теж орудують пальці; за ним — така ж залізна річ — ланцюг; потім — крівля (черепиця); над крівлею — дим; далі, зрозуміло, — хмара; з хмари — дощ, сніг, лід… Після ширших, мов у вікно побачених, обріїв (ріка й риби; корабель), раптом — щось невидиме: ціп’ятко в яйці; за ним (усе ж бо з яйця!) — усілякі створіння, від плазунів (гадюка) — й до міфічного кентавра. Після різноманітних рослин та продуктів (мука, зауважмо, — після жорен; гроші — після гральної кісточки), всіляких знарядь праці, предметів побуту, іншого всякого-різного — знову ж проступає виразна сув’язь, своєрідна «деградація» (дослівно: сходження східцями вниз): канатоходець, що балансує між життям і смертю; тінь, що асоціюється із потойбічним світом; ехо, що є тінню голосу; сон, «брат смерті»; врешті — саме ім’я людини, що на могильній плиті, на пам’ятнику…

Зауваживши циклічність у композиції «Загадок», відкриємо для себе й те, що вони, хай непомітно, але позначені присутністю багатьох інших античних авторів, передусім Горація. Це ж він, співець золотої середини, нагадував поетам частіше повертати стилос (Saepe stilum vertas); він у перших рядках «Поетичного мистецтва» зображує гідну хіба що сміху істоту, в якій людська фантазія поєднала непоєднувальне: голову людини — з шиєю коня, ще й з хвостом риби, а далі й пір’ям повкривала ті «звідусіль позбирані члени». У такому ключі — й загадка про кентавра (XXXIX), який «щось одне і щось не одне» — як протилежність акцентованій у Горація засаді, що будь-який твір, хай який складний, мусить бути у своєму задумі чимось простим і єдиним (simplex et unum); так у природі, так — у винаходах людини, яка в усіх своїх мистецтвах наслідує природу. Він же, Горацій, назвав свої твори «дрібничками» (nugae): «…nescio quid meditans nugarum…» (щось там обдумуючи зі своїх дрібничок) — і, наче відлуння, у Симфосія: про ці ж «nugae» (жарти, дрібниці) — у сьомому рядку «Передмови»; тут же — й афористична ремінісценція з Горацієвої сатири (II, 3, 40): «Між нерозумних свій ум виставлять напоказ — нерозумно».