Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 92
Ігор Зарудко
– Та ні, живий… Хоче їхати в Росію на заробітки. Охоронцем у якийсь елітний клуб, у Москву, словом…
– А я чогось думав, що він помер… Та справа не в тому… Він же мене вб’є…
– Це останній раз.
– Так першого ж не було.
– Тим паче, Утко, перший і останній…
– Ні, старий, однозначно – ні.
– Ну давай, – просив він мене так, наче тягне на футбольний матч, а я не хочу.
– Шалапут, бл…дь, ні – і точка!
– Один маленький синець і все, – наполягав він.
– У Катюші маленького синця не вийде. Він запхає мою пику в мозок…
– Та я поговорю з ним… Скажу, щоб бив акуратно й не на повну силу.
– Ні. І ще раз ні, Шалапут, – сказав я.
– Ну, тоді давай, він лупоне нас обох! Давай, він лупоне й мене, Утко!.. Я ж командний гравець. Ти ж знаєш. Давай, він б’є тебе і мене.
– Відпадає. Мені, звісно, однаково, ударить тебе Катюша чи ні. Та мені не все одно, що Катюша вдарить мене…
– Ну, давай, Утко, – продовжував він канючити.
– Ні, – сказав я, поклав на стіл гроші й пішов, не попрощавшись ані з Шалапутом, ані з дівчатами за сусіднім столиком, ані з жінками з горілкою та оселедцями.
Я вийшов з кав’ярні. Полтавський Шлях освітлювали ліхтарі. Майже з кожного вікна будинків лилося світло. Я вирішив пройтися по набережній і попрямував до неї. У відведених сутенерами й міліцією точках стояли змерзлі повії в довгих шкіряних черевиках і коротких, як життя, спідницях. Час від часу вони потирали руки, чекаючи на свого принца на білому коні. Та замість нього раз по раз під’їжджали розбиті автівки, забираючи їх по одній у нікуди.
Відремонтована набережна мене не впирала. І я почимчикував туди, де були розбиті паркани й не було жодного світла, крім світла місяця, коли той визирав із-за хмар. Цієї ночі місяця не було. Я йшов повільно. На душі шкребли коти, видряпуючи татуювання «тут була любов», потім стирали й писали заново «тут любов». Тиша давила мені на мізки, але від того було приємно й сумно.
– Цигарка є? – почув я позад себе. Я зупинився й розвернувся, не піднімаючи голови.
– Є-є-є, – протяг я.
– Я візьму все, – сказав голос із темряви, і сказав він це так упевнено, що я навіть не знав, що відповісти. Я підвів голову й побачив якийсь силует.
– Катюшо?! – це, власне, єдине, що я встиг сказати перед тим, як відчув удар по голові…
За якийсь час я прийшов до тями. Трохи далі від мене горіли ліхтарі, машини вже майже не їздили. Я почав підводитись і відчув, що земля тікає з-під ніг. Сяк-так наздогнавши її, я міцно став на свої дві… Не знаю, скільки я пролежав на землі, та кров із носа вже встигла запектись. Я купив води й серветок, витер червоні й уже тверді краплі крові під носом. Хотів витерти кров на куртці, та це мені не вдалося. Тоді я махнув рукою і подався додому. Дивно, але в той момент мені не хотілося помсти. Мені не хотілося нічого, крім того, щоб під оком так не пекло… Заснув я не одразу. На ранок моє обличчя прикрашав синьо-чорний синець з невеличкою пухлиною, до якої було боляче торкатись.
38
Поки моє око нагадувало ліхтар, на людях я не з’являвся. Не хотілося нариватися на зайві й однакові питання. Довелося б усім казати, що «мене гопнули», тобто брехати. Катюша ж у мене нічого не взяв. Просто вдарив і пішов собі. Ситуація була мені неприємна. Та поки що я нічого не міг удіяти. Але щось усе ж таки я хотів зробити. От тільки що?