Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 93

39

Зрештою я придумав. Я знав одне місце, де збираються харківські байкери, і почав туди навідуватися з надією застати їх і вмовити пару хлопців дати Катюші п…зди. Самому це було мені не під силу. Наша з ним бійка була б схожа на поєдинок слона й мухи. І ось одного чудового вечора я знову завітав у Банний провулок, де інколи зустрічалися байкери.

Я знайшов їх там у повному бойовому – з пивом, у чорних шкірянках, з гарними жінками в коротких спідницях і подертих колготах, у вузьких чорних знову ж таки шкіряних штанях, які підкреслювали їхнє зухвальство в першому випадку, сексуальність у другому, а вульгарність – в обох. Мені це подобалось.

Від побаченої картини я кайфонув. Узяв пляшечку пивка, вилив у себе для хоробрості. Потім узяв пляшку віскі в сусідньому маркеті, підійшов до найбільших із них, які трималися трохи осторонь від інших, і досить нахабно постукав по мотоциклу одного з них зі словами «непоганий кінь». Як виявилось, я зробив велику помилку. Одна з дівах у штанях і червоній шкірянці ще не встигла протягнути «о-о-о-у», як я зрозумів, що мені час «падати на лижі», скидаючи весь баласт включно з пляшкою віскі. Та я, випробовуючи долю, так і лишився на місці, чекаючи чи то на хук із правого, чи то на джеб із лівого. На моє щастя, поряд із ними я виглядав таким малим, що ніхто з них мене не хряснув. Мені загрожувала лиш далека дорога в сраку, куди вони мене послали.

– Хлопці, – почав я знову, – я просто намагаюся знайти до вас підхід, бо в мене є до вас розмова, – я підняв пляшку віскі.

– Віска-а-а-р, – протягнув один із них, той, що мав найбільшу бороду й найдовше волосся.

– Т-а-ак, – сказав я, – білий кінь, білий гарний кінь, такий от, як ваші…

– Хлопче, давай ти не будеш називати наші байки кіньми… Бо в тебе це звучить чи то смішно, чи образливо… я ще не вирішив… Та все одно твоя печінка тобі за це подякує, коли залишиться цілою.

Я погодився, відкрив віскі, дав тому з найдовшою бородою й почав розповідати свою історію, не називаючи жодного імені. Мов, треба провчити одного хлопця, а він великий, сука, і мені з ним не тягатись, а помститися треба… Типу… поможіть, а з мене «поляна». Байкери, почухали макітри, перезирнулися. Закурили свої червоні «Мальборо».

– Нам це нецікаво, скажу тобі чесно, – мовив один із них, випустивши дим через ніздрі. – А «паляну» ми й самі можемо тобі накрити. Бабки в нас є. Сам розумієш, такі байки коштують ого-го. Та ще й тримати їх треба в ідеальному стані… А стан у них ідеальний. Це теж бабки… Але в нас є той, хто може тобі помогти. Він, думаю, не менший за твого «друга»… Він тобі охоче допоможе. За подяку, звісно…

– Чудово, – сказав я і вперше за всю розмову полегшено зітхнув. – А як мені його знайти?

– Та він ось тут. Зараз покличу.

Байкер свиснув, махнув комусь рукою. За кілька хвилин за моєю спиною почулось важке дихання. Я обернувся й побачив… Катюшу.