Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 94

– А? – спитав він.

– Та ось хлопчині помогти треба, – сказав один із байкерів, який досі мовчав. – На вигляд він нормальний. Та й історія його мені не до смаку. Так робити не можна. Коротше, послухай його й поможи. А він тобі віддячить.

Я стояв, як обісраний, не знаючи, що його робити. І в цей момент Катюша глянув на мене:

– Утко?.. Ти? Привіт! Як справи?

– Та вже краще, дякую, – я дививсь йому прямо в очі. У мене було непереборне бажання дати йому в морду. Та цим я міг тільки травмувати собі руку.

– Це в тебе щось сталося? Чого ж одразу до мене не звернувся? – холодно спитав Катюша.

– Та його один бик стукнув на замовлення, – утрутився в нашу розмову бородатий. – Треба б помститися тому недоноску.

– Я так розумію, що бик – це я, – з тим самим холодком у голосі сказав Катюша, дивлячися на мене.

– Ну, типу, так, – підтвердив я, навіть не підозрюючи, що буде далі й чим ця ситуація може обернутися для мене.

– Тоді тобі треба набити морду собі, – звертаючися до «бика», заявив довгобородий і голосно зареготав.

– Та це неважко.

Із цими словами Катюша вихопив у мене недопиту пляшку віскі й розтрощив її собі об голову. Я завмер. Байкери похитали головами, мовляв, таки справжній чоловік. Катюша загнав мене в глухий кут. Виходить, що саме так він вибачився й саме так він помстився моєму кривдникові, себто собі.

– «Поляну», старий? – звернувсь я до Катюші.

– А виставляєшся? – спитав він.

– Ну, як домовились.

Того вечора ми з ним добряче посиділи й увесь час, поки сиділи, згадували дитинство. Катюша нагадав мені, як я колись зняв із дерева його кошеня. І він це запам’ятав і пообіцяв собі мені віддячити. Ось така от вдячність у биків – розбити пляшку об голову. До речі, про голову. Наступного ранку я її зовсім не відчував. Там був справжнісінький вакуум, який розвіявся аж після обіду. Катюшу після цієї історії я більше не бачив і нічого про нього не чув.

Думаю, усі лишились задоволені. Навіть Шалапут, який, напевно, викрутився, бо крутитися як гівно в ополонці – це його стихія, його стиль життя. Більше того – це і є його життя, яке він після нашої справи вирішив продовжити в сусідній країні – країні ведмедів, циган, балалайок і добрих та чемних людей.

40

Після від’їзду Льохи-Шалапута я вирішив трохи відлежатися, відсидітись і знову віднайти спокій розміреного життя. Життя, де ти спочатку думаєш, а вже потім робиш. Так чи інакше, я згадував Марію й переконував себе в тому, що все, що відбувається в цьому світі – на краще. Минали дні, тижні, місяці. Я працював не покладаючи рук, у моєму випадку – голови.

Доля продовжувала зі мною жартувати. Харківські менти так і не давали мені спокою. У мене з’явилося відчуття, що хтось із них колись поставив на мені клеймо «завжди є, що знайти». І всі вони те клеймо бачили неозброєним оком. Через раз мене зупиняли в підземці, через два – на вулиці…

Життя мчало, наче транзитний потяг. Я сам мав вирішувати, де мені зіскакувати, а де чіплятись знову. Так, самотужки робивши собі зупинки, я опинився одного разу зі своїм добрим другом М. у барі на Сумській. Час від часу ми сюди заходили. І раптом я відчув на собі погляд офіціантки. Вона мала біле волосся, зібране у вузлик, і ковбойську шляпу. Я посміхнувсь їй у відповідь. За якийсь час ми зустрілися, а ще за якийсь час поцілувались. У неї були чудові губи. Я… Я, як завжди, щасливчик.