Читать «Матадор. Нотатки авантюриста» онлайн - страница 90

– Давай, – погодився Шалапут.

І щойно ми розійшлися, як подзвонила Катерина.

– Ми зустрічаємося? – спитала вона.

– Звісно, – спокійно сказав я.

– Молодіжний парк. Дитячий майданчик. Сімнадцята тридцять. Я буду чекати, – сказала вона й кинула слухавку.

Я подзвонив Шалапуту й назвав час і місце. Ми домовилися, що він сам обере позицію й буде стежити. А ще я попросив його знайти гарну гілляку на той випадок, якщо мене в цьому парку раптом почнуть бити. Шалапут пообіцяв. Я йому повірив.

Коли я підійшов до дитячого майданчика, вона вже була там і сиділа на гойдалці. На ній було чорне пальто, що ідеально підкреслювало її струнку фігуру. Я підійшов до неї, привітався.

– Добре, що ти мені подзвонив, – мовила вона.

– Добре, – погодився я.

– Будеш? – вона протягла мені пляшку віскі. Я зробив ковток і повернув їй. Вона теж відпила.

– Ти ж, мабуть, за кермом, – зніяковів я.

– Я з родини адвокатів. Мені можна.

– Он воно як, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

– Я тобі подобаюсь? – спитала вона в лоб.

– У тобі є іскра.

– Я багатьом подобаюсь.

– Не дивно, – сухо відповів я, зовсім не розуміючи, куди вона хилить.

– Заміж скоро виходжу. Ти ж у курсі?

– У курсі. Тільки не бачу радості у твоїх очах.

– Давай про це не будемо.

– Давай, – погодивсь я. – І куди ж котиться ця розмова? Може, не будемо довго ходити навколо?

– А що ти пропонуєш? – спитала вона з посмішкою. Я ступив крок до неї. Вона випростала руку, у якій тримала невелику червону сумку, і з відчутним хвилюванням у голосі додала: – Досить холодно сьогодні.

– Холод і тепло, як любов і ненависть, – сусіди. Варто тільки відчинити двері й упустити одне до іншого, – сказав я, а потім відхилив її руку із сумочкою, пригорнув до себе й палко поцілував.

– Я не виходжу заміж, – сказала вона.

– Не зрозумів?

– Я не виходжу заміж, – повторила вона.

– Ну, це я чув, – трохи розгублено сказав я.

– Він мене дістав. Він розмазня, розумієш, Ігорю? Розмазня! Матусин синочок!

– Я чогось так і думав… А коли ти збираєшся йому про це йому сказати?

– Уже сказала. Сьогодні зранку.

– І як він зреагував?

– Погано… Він прив’язаний до мене спогадами.

– Може, він прив’язаний до тебе почуттями, Катрусю?

– Якби то були справжні почуття, то він би дав мені свободу. Не ревнував… ну, ти розумієш. Ти його повна протилежність.

– Не знаю, чи я його повна протилежність… Я, звісно, не ревнивий, але в мене вже є кохана.

– Олеся?! – скрикнула вона.

– Та ні, до чого тут Олеся.

– Я вже було думала, що…

– Ні. Я кохаю жінку, яка не може бути поряд. З якою ми не можемо бути разом.

– Чому?

– Це довга історія… Я її нікому не розповідаю… У мене не стане сил сказати навіть перше слово… Та й кому? Про це я можу говорити хіба що з самим собою.

– Твій поцілунок поставив мене на місце.

– Це добре, – сказав я й уперше за весь час розмови посміхнувся. – Я піду, мабуть.

– Можна, я тебе підвезу? Куди тобі?

– Дякую. Не треба.

Я провів її до машини.

– Слухай, Катерино, скажи мені одну річ… Як воно… як воно відчувати, що ти розбила гарну пару?

– Це ти про кого?

– Про Настю й Бориса.

– Та ніяк. Я на це не звертаю уваги.