Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 137

Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався — вони вже один раз пробували тікати.

— Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, — кивок у бік Гармаша. —

Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все — завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе — кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, — він знову кивнув на Павла. Запитань нема?

— Нехай мене запитують у разі чого, — вставив Щербатий.

— Правильно. Він усе знає, — легко погодився Рогожин. — Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.

— Я так і піду? Хоч руки звільніть…

— Підеш так, — відрубав ватажок. — Можна буде — я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.

— На захід від річки, — приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. — За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.

— Є таке місце, — підтвердив Багров. — До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.

— Тому я й іду туди з вами, — відповів Гармаш. — Є одна прикмета, про яку ніхто не знає. І треба встигнути, поки сонце не сіло. Це я серйозно кажу. Бо тоді доведеться до завтра там комарів і мошку годувати.

— Будемо його слухати, хрещений, — заспокоїв Матвія ватажок. — Куди він від нас подінеться? В нього вже стимулу брехати нема. Не дурний же, знає. Тому не буде більше гратися. Не будеш, старлею?

— Ми тільки час гаємо, — нагадав Павло.

— Правильно. Пильнуйте тут, чув, Щербатий?

— А куди ж ми дінемося?

Четверо під проводом Багрова рушили в тайгу, не озираючись. За спиною Павло чув, як Щербатий наказує загнати полонених у заїмку. Чомусь він був певен — протягом наступної доби з ними нічого не станеться. Якщо хлопці, звісно, самі нічого не придумають. І якщо нічого розумного не стрельне в голову йому. Бо взагалі ілюзій стосовно своєї та їхньої подальшої долі Гармаш не мав.

Лишалося тягнути час.

Але чи можна довго розтягувати добу?

Більше години маленька група рухалася мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті Гармаш не витримав:

— Матвію, а чому Ведмежа голова? Знову якісь твої казки?

— Ти їх казками розважав? — реготнув Дьоготь.

— То вони дурні, — відмахнувся Багров. — Не хочуть вірити — хай не вірять. А в нас усі знають, що ведмеді охороняють тайгові багатства від таких, як оце вони.

— А від таких, як ви, не охороняють? — поцікавився Павло.

— Від усіх стережуть, — погодився Матвій. — Тільки одних пускають іноді в скарбницю, а іншим — хрін на блюді. З Ведмежою головою все дуже просто: там, куди ми йдемо, починається ціла низка пагорбів та гір. Найвища здалеку на ведмежу макітру схожа. Тунгуси так назвали, ну, й наші мисливці підхопили.