Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 135

— Не стріляти! Живими! Живими! Хоч одного кінчите — голову відкручу! Савка, Мотька — тримайте дах! Щербатий! Не стріляти, кому сказав!

Сам він кинувся всередину й дуже скоро повернувся, тримаючи в брудній руці начисто обгорілі рештки дорогоцінних паперів. Тим часом бандити копняками зганяли до Бражника тих, кого встигли зловити — Сотника та Коломійця.

— Де ще один? — гаркнув Рогожин.

— Десь нема. Шукають, — підтюпцем підбіг до нього Щербатий. — Бач, які тварюки! Бач, Федя…

Відштовхнувши голомозого й люто пожбуривши під ноги те, що не встигло згоріти, Рогожин повернувся до Павла:

— Злазь, старлею! Ти ж не хотів помирати, не заради слави дурної так старався! Всі твої живі поки що, ніхто не стріляє! Кидай зброю і злазь, поговоримо.

Оцінивши всі шанси, Гармаш кинув пістолет із даху просто під ноги Багрову. Потім зістрибнув сам, дозволив Дьогтеві знову зв’язати собі руки шкіряним паском. А тоді витримав короткий міцний удар Рогожинського кулака.

Спочатку той ударив Павла в сонячне сплетіння, а коли полонений скорчився і впав на коліна, садонув його знизу вгору в обличчя. Випустивши пар, він трохи заспокоївся.

— Для чого ти це зробив? Чого хотів? Не мовчи, старлею.

Гармаш повільно підвівся з колін, облизнув язиком кров на губах, подивився на розвідників, яких бандити знову поклали обличчям до землі й тримали стволи за кілька сантиметрів од їхніх потилиць, обвів поглядом пласке обличчя Савки Дьогтя, скривлене, наче після кислого, лице Матвія Багрова, нарешті зупинив погляд на ватажкові.

— Згоріли тільки папери, Рогожин. Лише папери. Тепер я — ваша ходяча карта. Я добре вивчив усі потрібні координати, й тобі треба мене берегти. По голові, наприклад, більше не бити. Бо забуду все на хрін.

— Ти хочеш намалювати нам, куди йти?

— Ні. Я не хочу, але можу вас туди провести.

— Далеко?

— Не дуже. Я вже трошки навчився визначати час і відстані в тайзі. Зараз скільки, немає ще полудня? Годинник у мене забрали твої бійці.

— Десята ранку, — глянув на свій хронометр Дьоготь.

— Усього-на-всього? Я думав, ми довше валандалися. Значить, якщо нас нагодують і потім ми рушимо, ще до заходу сонця будемо на місці.

— Біля золота? — перепитав Рогожин.

— Біля золота, — кивнув Гармаш. — Он у тебе як очки блиснули, справжні самородки. Умова — гарантія життя для нас усіх.

— А якщо я обдурю?

— А ти обдуриш?

— Видно буде.

— Значить, тоді діємо так: ми йдемо втрьох: я, ти і Матвій, із ним ми точно не заблукаємо. Решта лишається тут, стереже полонених і чекає нашого повернення. Принаймні до того часу ніхто нікого не зачепить.

— Цікаво, старлею, хто завадить мені повбивати всіх вас потім?

— Потім буде потім, — промовив Гармаш. — Інакше я не зрушу з місця, роби що хочеш, фантазія моя вичерпалася. В мене, аби ти знав, завжди вдавалася лише одна військова хитрість на рік. Ну?

— Я з вами піду! — ступив наперед Дьоготь. — Чуєш, Федю? Така в нас домовленість була. Я в долі, Федю, в долі я.

— Ніхто нічого не каже, — роздратовано кинув Рогожин. — Тут інше: а раптом ти нас не туди заведеш?