Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 138

— І тут тунгуси! Набрид ти зі своїми тунгусами.

— Немає про що говорити — мовчіть! — різко обірвав їх Рогожин.

— Чому ж нема про що? Про людей твоїх, Федю, мені теж цікаво послухати. З провідником нашим усе ясно. А ось де ти такого орла зловив?

— Ти про кого?

— Про Щербатого.

— А, тобі теж сподобався, — Рогожин не стримав посмішку. — Це в Савки запитати треба. Його кадри.

— Той ще кадра, — підхопив тему Дьоготь. — Один, отой броватий, ще Спирці шестерив. Федя попросив надійних людей підшукати, бажано тих, що з батьком зналися. Ну, я пошерстив народ. Дехто зовсім не при ділах, декому довіряти такі справи не можна, я ж ціну цьому народцю знаю, хе-хе… Ще двоє — зовсім іще зелені, від війни ховалися в тайзі, — при цих словах Гармаш перехопив багатозначний погляд Багрова, в якому читалося: «А що я казав». — Бандитствують уже скоро два роки. Чому їх іще, окрім як бандитствувати, радянська влада навчить?.. А про Щербатого ти правильно спитав. Не часто таких зустрінеш. Із зони він підірвав, разом із ним — ще троє. Двоє блатарів, а один — ворог народу. Ну, як ворог народу — солдатик: не тому і не той анекдот на привалі розповів. Блатні його, бідолашного, жаліти почали, хоча в нас політичних не дуже того… Їх, я пам’ятаю, пресувати дозволялося колись, потім відмінили цей захід утиску. Так то ж справді політичні, інтелігенти ідейні, троцькісти всі — пробу нема де ставити! — видно, Савка Дьоготь осідлав улюбленого коника. Його не перебивали, а Рогожин, котрий ішов трошки ззаду, взагалі не слухав теревені старого рецидивіста. — Різницю між троцькістом і пацаном дев’ятнадцяти років, який сів за дурний анекдот, тільки прокурор товариш Вишинський не бачив. Може, не хотів, то таке… Значить, хлопчина серед політиків не дуже прижився, а блатні, кажу, пригодували. Ну, натурально, беруть із собою на втечу четвертим. На шостий день Щербатий особисто зарізав «кабанчика» і першим їсти почав. Ті, що з ним, теж причастилися чоловічинкою. Одного потім десь застрелили, лишився Щербатий удвох із цим, усе забуваю кликуху… Отак ця парочка другу парочку, дезертирів, у тайзі надибали. Рибалка рибалку…

— Або гівно до гівна, — в тон йому промовив Павло.

— То вже кому як видніше. Як би там не було, але дивися ж ти: туди-сюди, і вже Щербатий ними керує. Ну, звели мене з ними, переговорили, тепер ось разом.

Про «кабанчиків» Гармаш уже не раз чув. Навіть не особливо здивувався цій історії. Пересмикнуло тільки від думки, що життя його, бойового офіцера, залежить тепер не лише від непевної особи, якою був Федір Рогожин, а також від блатних і справжнісіньких людожерів.

Тут не тунгуські казки про харгі. Тут усе набагато реальніше і противніше.

Розмова захлинулася так само несподівано, як почалася, і решту шляху вони пройшли мовчки. Коли сонце перевалило за полудень, почалася пагориста місцевість. Йти стало важче, а особливо — Павлові, який не міг балансувати руками чи триматися за стовбури. Багров без зайвих слів зупинив його, розв’язав і під мовчазну підтримку Рогожина припнув один кінець мотузки до своєї руки, а другий міцним вузлом зав’язав на Гармашевій правиці.