Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 130

— Давай, хрещений, усі неясності йому зараз прояснимо, — знову заговорив Федір. — Язики в людей, сам знаєш — помело. Думаєш, старлею, я не почув розповіді про твою геройську засідку в клубі? Для людей у селі вбивство — звичайна цікавинка, нехай і страшна. Нудно по селах жити, а тут іще й дух Спирки-душогуба ніби залетів. Звісно, не відразу я про тебе почув. Розмови почалися, коли ти свою засідку в клубі так само швидко зняв, як і поставив. Хтось та й розляпав, як ви зі старшиною по черзі в назарівських хоромах ночували. Ну, а далі взагалі цікаво — весь Пронин хутір загудів: до Павла, того самого, з Данилівки, який Федьку Рогожина, мене, значить, ловив, так до нього однополчани понаїхали. Кілька днів самогон хлебчуть, а Данилівка з ними гуляє — земляки, земляки! Потім ви почали провідника в тайгу шукати, — він тицьнув себе стволом «вальтера» в груди, — мене ловити. Як же ти, старлею, мене ловити збирався, коли ти в мене не віриш?

— Далі все просто, — посміхнувся в бороду Багров. — Федя за нами слідом ішов, а ми за спільною згодою ці самі сліди йому лишали.

— Слухай, а тоді, на болоті, це ти заревів чи справжній ведмідь? — не стримався Павло. — Може, у вас так задумано, ведмедями-людожерами нас лякати?

— Дурний ти, Пашо, — беззлобно озвався Багров. — Не дай тобі Боже з тим ведмедем зустрітися хоч удень, хоч уночі.

— Ведмідь десь поблизу вештається, — кивнув Рогожин. — Коли заревіло, наш Щербатий мало не всрався. Ти правда мало не всрався, Щербатий?

На прізвисько озвався абсолютно лисий парубійко ростом під два метри з настовбурченими вухами, перебитим носом і абсолютно ідіотською посмішкою. Коли він розтягнув її від вуха до вуха, Павло побачив навіть зі свого місця — в роті в парубійка справді бракує двох верхніх передніх зубів.

— Ага, Федю, трохи не обдєлався! Зате напустив — на все болото смерділо! — і голос Гармаш упізнав — саме клаповухий розважався, тикаючи його кулаком у зуби.

— Бач, це в нас Щербатий. Він усім каже, що з табору втік, бо там таким, як він, додаткову пайку давали, а наш Щербатий обжиратися не хотів. А ще каже, посадили його за чотири вбивства. Бреше — там усі вісім. Правда, Щербатий?

— Нє, Федю. Судили як за чотири, а пиздили вертухаї як за вісім.

— Бач, які люди в нас. Та хрін із ними. Нарешті, старлею, починається ділова частина нашої розмова. Куди нам далі йти треба?