Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 132

— Золото нічиє, старлею, — серйозно промовив Федір. — Кедрові горіхи — вони чиї? А люди їх збирають, олію з них душать і з цього гроші мають. Я, старлею, нікого не грабую. Золото того, хто його знайшов.

— Ну, ти ще його не знайшов.

— І ти — так само. Але я його дуже просто знайду, старлею. Ти ще граєшся чи вже визнаєш, що карта в тебе?

— Ви ж у мене її не знайшли.

— Він мені набрид, — скреготнув зубами Савка.

— Мені так само, — Рогожин звівся на рівні ноги і тепер дивився на полоненого згори вниз, руку з «вальтером» опустив уздовж тулуба. — Ми знайдемо її дуже просто. З чотирьох спроб. Навіть із п’яти. Знаєш, старлею, як ми це зробимо? Запитання перше: де карта?

— У планшеті, — спокійно відповів Гармаш.

— Молодець. Запитання друге: де планшет?

— Бабай забрав.

Ступивши півкроку назад, Рогожин скинув руку з «вальтером», блискавично повернувся до Бражника, що лежав ближче за всіх до нього, натиснув на спуск. Бабахнуло, скрикнув від болю Юрко, цапом підстрибнув і дебільно зареготав Щербатий, мало не захлинувся матюками Коломієць, щось викрикували інші полонені. За постаттю Рогожина Павло не міг роздивитися зі свого місця, що саме сталося, та Юрко далі кричав і лаявся. Отже — живий.

— Ясно, старлею? Більше я в кінцівки твоїм фронтовим друзям стріляти не буду. Кожна наступна подібна згадка про бабая чи ще щось подібне — і Щербатий стрілятиме вже в голову кожному. Стрельнеш, Щербатий?

— А чого ж? — клаповухий демонстративно пересмикнув затвор свого карабіна. — Куди?

— Починай із того, хто на тебе тут найбільше матюкався.

Щербатий спокійно націлив ствол у голову Коломійця.

— Стріляй, стріляй, потворо! — закричав той, звиваючись на підлозі. — Пашо, не слухай його! Хай стріляє!

— І заради чого це все? За батьківщину, за Сталіна? — Рогожин покрутив дулом «вальтера» в себе біля скроні. — Бачив я жадібних хохлів, але аж таких…

— Чуєш, Федю, — як міг спокійно запитав Гармаш. — Ти правда так схожий на свого батька, що тебе навіть дурник за тата прийняв?

— Схожий, схожий, — відповів замість Рогожина провідник. — Викапаний Спирка в молодості.

— Значить, правду кажуть про переселення душ.

— До чого тут переселення душ?

— Просто тепер, Федю, я трошки уявляю, яким був Спиридон Рогожин і чого він так чіплявся за золото, якого не бачив. А ще українців жадібними обзиваєш…

— Забагато говоримо, — різко перервав дискусію Рогожин. — Ну, підпишеш ти вирок своєму брутальному другові чи пожалієш?

— А ти його потім пожалієш?

— Слухай, старлею, як би там не склалося — його смерть потім буде вже не на твоїй совісті. Наша совість такий тягар витримає. Тому я рахую до…

— Давай без театру. Рахує він… Допоможіть підвестися, мать вашу!

Рогожин мовчки кивнув, Щербатий опустив карабін, ще двоє бандитів підхопили Павла під руки й поставили.

Тепер він міг роздивитися довкола. Бражник далі стогнав, із простреленого правого стегна цебеніла кров. Коломієць із розбитим обличчям лежав ближче до виходу. В дальньому кутку біля саморобного лежака обличчям донизу лежали Сотник і Кохан. Тепер Павло міг порахувати і супротивників. Окрім Рогожина, Савки, Багрова та потворного Щербатого, в помешканні було ще четверо. Один саме підкинув кілька дровенят у пічку. Швидше за все, вони всі тут — на звук пострілу забігли ті, хто ошивався ззовні, Павло визначив це за стукотом чобіт.