Читать «Шукачі скарбів» онлайн - страница 129

— Хрещений казав, у тебе ще «тетешка» була. Де дів? — запитав він.

— Більше вас нічого не цікавить?

— Правильно, старлею. Хрін із нею, з «тетешкою». Все одно тобі стріляти нічим. Навіть якщо заховав, уже не дістанеш. Я чув, ти про мене багато знаєш. А ми з тобою, здається, не знайомі. Кажуть, колись сусідами були. Шкода, тоді не познайомилися, — пауза. — Навряд би ми познайомилися. Зі мною, бандитським байстрям, ніхто не вітався. Мене, Федька Рогожина, ніби не було на цьому світі. Хоча я жив, їв, пив, ходив поруч із усіма вами.

— До чого тут я?

— Правильно, ні до чого. І не знав би я тебе сто років, нічого б зі мною не сталося. Тільки ось чому від мене, від звичайного пацана, всі носи відвернули? Боялися! Ясно тобі?

— Тебе?

— Батька. До нього теж не кожен міг отак запросто підійти. Адже відразу лягаві чи навіть НКВС почнуть тягати, шити зв’язок із бандитом. Ну, відповідно, з родиною бандита. Нехай неофіційною. Привітався, наприклад, хтось зі мною. Якийсь активіст, просто так, виконуючи свій обов’язок активіста вітатися з усіма. А його тут же за яйця — р-раз: а чи не тримаєте ви, громадянине, контакт зі Спиридоном Рогожиним через його синочка? Ти, до речі, мене все привидом називав. Знав про моє існування, але не вірив у нього. У те, що я можливий, правда?

— Поганий з мене стратег, — погодився Гармаш.

— Усе вірно. Ти правильно вгадав. Я справді офіційно визнаний привид: уже знайшлися ті, хто мене вбив і бачив мій труп. — Рогожин зробив «вальтером» тільки йому одному зрозумілий жест. — Бачиш, старлею, як добре, коли тебе офіційно вважають мертвим. Ніхто мене вже не шукає, зате з ваших потуг зловити Рогожина в тайзі напевне потішаються. Бачиш, як корисно мати хрещеного батька, як кажуть, у ворожому тилу, — він кивнув на Матвія Багрова, і той включився у розмову:

— Це я тут ніби як у партизанів грався. Хто признається при радянській владі, що дитину в церкві хрестив, та ще й чию дитину! Про це, Пашо, шестеро людей знає. Спиря, царство йому небесне, — провідник перехрестився, — Любка, ось його мамка, — кивок на Федора. — Я сам. Сестра моя рідна, котра за куму була, від сухот померла перед війною. Ще піп, отець Інокентій, ну, і тепер уже сам Федько. Аби ти знав, Павлику, ми зі Спирею ближче за рідних братів були. Нічого, що Любка його вибрала, чоловіча дружба від цього не іржавіє. Через бабу тільки занюхані інтелігенти запивають мертво. Ну, ще офіцери стріляються. Правда, в Спирині справи я особливо не ліз, із ним по тюрмах, притонах і заїмках не валандався. Так треба: на мене підозра не впаде ніколи, а я тим часом Любці з малим допоможу. В мене особиста Рогожинська «чорна каса» зберігалася. Коли зовсім бабі з пацаном припекло, я їм ці гроші видав і допоміг зникнути непомітно. А потім так само тихо в себе переховував, коли синок названий повернувся. Ось тобі, Пашо, і всі привиди.