Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 63

Усе, що є в Москві бридкого, злиденного й брудного, бридкіше, злиденніше й брудніше, ніж можна собі уявити. А все гарне, величне й грандіозне вражає до глибини душі. Золотої середини не існує. Я ніколи не сприймала митей життя так реально й виразно, як у Москві. Тут весільна процесія може пройти повз людей, які

помирають — у буквальному значенні цього слова. Це місто пропахло людською сечею, випорожненнями, Ів Сен-Лораном і Шанель.

Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч.

Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують...

Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.

Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували пенсіонери — до сліз. Та з часом я звикла до них, як і всі москвичі. Водночас я дуже гостро усвідомлюю, що живу ледь не в розкошах поряд із зубожілими людьми. З моральної боку це негідно, але що я можу вдіяти. Якщо ж дивитися з особистого кута зору, чи маю я право проходити повз тих, хто старцює, не давши їм милостиню?

З іншого боку: намагатися відкупитися від свого сумління копійкою, дарованою старцеві, — не що інше, як самообман. Окрім того, жебрацтво — бізнес, принаймні в тому разі, коли старцюють малі діти.

Для мене можливе єдине розв'язання проблеми — регулярно давати гроші зубожілим пенсіонерам. їм їх бракує, це я, принаймні знаю достеменно.

Більшість москвичів іноді байдуже тицяють дрібняки в руку жебракам і квапляться далі. Злидні — частина життя. Несправедливість і жахіття існування — частина суспільства. Москвичі не вважають своїм обов'язком якось боротися з несправедливістю, їм головне самим не потрапити в лапи несправедливості.

— Я приїхала до Москви без копійки в кишені. Влаштувалася на роботу й стала на ноги. Неправда, що в Росії можуть вижити тільки багаті, — каже моя подруга Ольга.

Вона переїхала до Москви з Кандалакші, вивчала іноземні мови в інституті, який закінчила з червоним дипломом, тобто з відзнакою. Нині працює на одній німецькій фірмі. На початку вона заробляла саме стільки, скільки коштувала оренда її помешкання — п'ятсот доларів. Ольга з чоловіком, викручувалися, як могли, заощаджуючи кожну копійку. Тепер їй підвищили платню, і вона може дозволити собі невеличку розкіш, як-от інтернет удома й місячний абонемент у тренажерній залі. Рівень життя зростає, хоч повільно, але неухильно, проте Ользі нічого не дістається задарма. Тому вона не розуміє, чому повинна відчувати солідарність з ізгоями суспільства — їй самаій доводиться щодня боротися за власне виживання.