Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 62

У цьому хисті я вбачаю цілеспрямованість і раціоналізм, такі не властиві, на загал, російському характерові. Я не раз подорожувала зі своїми російськими друзями. Вони безнадійно нераціональні й непрактичні, коли йдеться про узгодження спільної програми поїздки. Я спостерігаю за російською зовнішньою політикою: російські дипломати неперевершені майстри різати гілляку, на якій сидять. Я працювала з російськими журналістами і вважаю, що вони часто витрачають невиправдано багато часу на виконання своїх завдань, поводяться якось нелогічно.

Та коли треба збудувати будинок, відремонтувати автомобіль, виростити картоплю чи зафіксувати трубу, росіяни чудово дають собі раду — куди нам, фінам. Не кажу вже про інших мешканців Західної Європи.

Мені видається, росіяни набагато краще від нас уміють зосереджуватися на головному — якщо вже справді припече. До того ж, вони мають більше фантазії і не відають, що таке упередженість, пробують і одне, і інше, доки не досягнуть результату. Бо ж звідки знати, що вийде з затії, якщо не спробувати... Фіни при цьому, звісно, похитали б лишень головою, та яке це має значення, якщо ідея працює!

Не варто занадто впадати в залежність від дрібниць — оце практична порада з виживання тим, хто має намір пожити в Росії. Здається, саме так виживають при різних політичних режимах самі росіяни.

РОЗДІЛ 14

ПРО РОСІЙСЬКІ КОНТРАСТИ

Іноді в московському метрі ніс раптом забиває різким запахом, ні, смородом бомжа.

Звиклі до цього явища москвичі миттю визначають, де саме в вагоні лежить безхатченко. Суміш запахів не піддається описуванню, тхне немитим тілом, сечею, випорожненнями й перегаром. Метро — одне з небагатьох місць, де безхатченки хоч трохи можуть зігрітися і поспати. Іноді вони займають усю лавку, бо ніхто не наважується сісти поряд — людей відлякує нестерпний сопух.

Рано чи пізно міліціонери в сірих уніформах витягають їх з вагонів. Це відбувається швидко й непомітно, навіть потяг не стоїть довше, ніж треба на те, щоб зайшли та вийшли пасажири. Я ніколи не бачила, аби бомжі протестували, вони мовчки й покірно дають стягнути себе з лави й виволокти на перон. Тоді двері вагона зачиняються, і потяг їде собі далі. Ніхто з пасажирів і бровою не поведе. Це — Москва, місто, де або випливеш, або потонеш.

Москва не єдине місто в світі, де є безхатченки. Не бракує їх і в Гельсінкі, не кажучи вже про великі центральноєвропейські міста. Навіть скандинавські держави загального добробуту не зуміли дати собі ради з маргіналізацією у суспільстві. Тому я зовсім не хочу бути «всезнайком» у цьому питанні.

Однак існує таки відмінність — у кількості. На будь-якій великій станції московського метра повно безхатченків, які влаштовують собі десь у кутку тимчасове лігво, доки їх звідти не виженуть. У Росії, а надто в Москві, не існує жодного соціального захисту. Хто падає, то вже на саме дно...