Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 88
Вікторія Андрусів
Могдушка витягла з-за пазухи велику льняну хустку, наслинявила кінчик і покликала Юлішку до себе:
– Пой лем гев, дітино, я ти личко витру… Ти – маленька паніка і маєш бути чиста, ге вода у кирниці… А те, шо урвіші тя гонять – пустоє… Ти лем зажди – як станеш молодичков, увидиш, як ся будуть за тобов волочити… На всьо своя година.
Юлішка, прислухавшись до заспокійливої бабиної бесіди, ще трохи коливалась, та, обернувшись на принишклий ворожий табір за спиною, що заворожено спостерігав з галявини, як охрещена ватагою «шмаркля» домовляється про щось з босорканею (а хто його знає – може й справді наворожить?), все ж підійшла впритул і довірливо підставила під бабину хустку брудне розчулене личко.
– То ти – не босорканя?.. А чом тоді ти патруєш за нами, геби ниякої роботи не маєш? – Юлішка бачила, що бабине око світиться добром і вже не боялася. І, не зважаючи на те, що щічки її стали чистими, «ге вода у кирниці», від баби не йшла – її з’їдала цікавість. – Торазу, як Юрко ногу вломив, всі казали, же то ти наворожила…
– Твій Юрко, дітино, коби мав розум, не поліз би на сухоє дерево, шо вже третій рік не родить… А я у тім саду виросла – колись він хазяйським був, доки калгоз го не забрав… А теперька й калгозу ниє – никому нич не треба… У цім саду я і Юльчу свою породила, Царство юй небесноє, – у кутиках бабиних очей стало мокро, і Юлішка здивувалася – вона ніколи не думала, що незряче око може плакати.
– А де твоя Юльча? Мене теж Юльчою звати, лем мама ня Юлішков кличе, а та босота, – кивнула у бік галявини, – шмаркльою дражнить…
– Моя Юльча пішла зі світу, як хижа погоріла… Та де там хижа – то були хороми…
– Ти мала хороми?!! – дівчисько роззявило рота від здивування, присунулося ближче до баби, загубивши залишки страху та даючи знати, що не піде нікуди, не дізнавшись історію до кінця. Навіть не помітило, як на галявині запанувала тиша – шкідників наче вітром здуло від одного здогаду, про що може домовлятися ображена «шмаркля» зі страшною босорканею.
– То, дітино, не мої були хороми, ґаздівські… Я у тих хижах змалку росла – з тих пір, як ім ся обстала без вутці й без матері, – Могдушка дивилася десь у далечінь, поза яблуневий сад, наче намагалася розгледіти там своє далеке дитинство… Попри фізичне каліцтво пам’ять її залишилась чистою, зберігаючи все до найменших дрібниць і готуючись забрати ті спомини-спадщину у могилу… – Взяли ня до себе чіношні ґазди, багатії на усе село, худобу сокотити… Там, у хліві, я і спала… Лем панія вже тогди слабувала, і, як пішов ми тринадцятий рік, ґазда забрав ня у хижі, оби м жону му сокотила… Ба… Тамки не було вже шо сокотити – твар мала білу, ге піна у Тисі, а стать юй ся зсохла, ге тота покривлена йонатанка… Де би нє, кидь їла, ге потятко, дрібку… Нико ся й не зчудовав, як за пів-року пішла зо світу, збігла хутенько, ге молоко на шпаргейті… А ґазда дуже файний був, та все ми приповідував: «Ти, Могдушко, нигда вуд мене не йди, бо я туйки сам здичавію»… Була там і друга прислуга, айбо мене вун любив…
– Ти мені, бабо, ліпше розкажи, як хижа згоріла, – Юлішка йорзала від нетерпіння, і на її сукеночці, що ледь прикривала сіднички, лишалися зеленяві сліди від присидженої трави.