Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 87

Вранці довелось відвезти Мар’яну до лікарні. Зламала ногу. Приспана вночі совість понад ранок таки спонукала її до пошуків рідного чоловіка. Узрівши привідчинені дверцята на горище, ризикнула ступити на непевні розхитані дерев’яні сходи…

Я прокинувся від пронизливого жіночого лементу і від того, що на землю щось важко, наче міх із крумплями, гупнуло. То був не міх, а моя Маряна.

– Видиш, як то-то, Іване, недубрі шось од жони втаювати, – приговорював кум по дорозі до райцентрівської лікарні. Мар’яна мовчала – заціпеніла чи від болю в нозі, чи від пережитого потрясіння, побачивши рідного чоловіка у домовині зі складеними на грудях ручками. – Я ти нараз казав, куме, же Мар’яні треба повісти про труну і про то, же з метою економії купив ісь її оптом… Я від своєї Ольки нияких секретів не маю. Жона – то сятоє. Жону сокотити треба…

БОСОРКАНЯ

– Бабо, а ти й справді – босорканя? – заревана Юлішка, ледь врятувавшись від переслідування хлоп’ячої юрби, гулькнула під розлогу яблуню, де стара Могдушка мала звичку моститися спозаранку і спостерігати за дитячими забавами. Нікого не чіпала, ні до кого не заговорювала, просто сиділа й дивилася, як дітвора гонить м’яч чи бавиться у хованки, а чи спинається покарлюченим гілляччам колись колгоспних, а тепер нічиїх садів у пошуках здичавілих кислючих зеленячок… Могдушка й сама нагадувала дичку, лишень вже залежану, зсохлу й поморщену, котру не вгледіло цупке дитяче око й залишило догнивати ненадгризеним серед густої некошеної трави…

– Чом ти з бабов так говориш? Ко тото тобі дурноє повів? – Могдушка вдавано обурилась, бо насправді їй було приємно, що дитина заговорила до неї. Зазвичай, побачивши здалеку зморшклу страшну бабу з гачкуватим носом, що заглядав прямісінько під ноги, ніби незграбно, нашвидкоруч пришитий, та з невидющим оком, затягнутим матовою плівкою, наче брудною цератою, дітлашня розбігалася врізнобіч, безсоромно вигукуючи: «Андика знову босорканя прийшла… Дораз буде ворожити… Ату її!!!» Часом проганяли, закидуючи дичками, а часом, будучи у доброму гуморі, не зважали і безклопітно продовжували гру, завбачливо перекочувавши щонайдалі від облюбованої Могдушкою яблуні.

– А ти можеш наворожити так, оби їх ґута взяла? Чом вони мене проганяють та б’ють, як я вже доросла? – Юлішка розтирала брудними руками сльози образи по щоках, від чого ті вкривалися сірими патьоками і робили її схожою на сажотруса…