Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 89

– Біда прийшла, дітино, вже із «совєтами»… А тогди, як панія умерла, а мене забрали у хижі, я сама жила, ге панія… То були найліпші дни у моєму житті…

– А хто такі «совєти», бабо?

– «Совєти», потятко, то така голота, же обсідала загарбані землі, ге та саранча… Вни хотіли вуд ґаздів ушиткой позабирати і поділити порівну, оби всі люди були єднакі – і той, хто спину гне з рання до ночі, і той, ко нич не робить, а лем паленку у себе заливать… А тих, котрі своє кровлю і потом зароблене не давали, охрестили «врагами робочого класу»… Але тобі це не мусай знати – Богу дяковати, минули ті страшні часи…

– А твуй ґазда теж став «врагом класу»?

– Став, Юлішко, став… Але то було потім… А тогди, як минув рік по смерти жони, ґазда став до мене лагідний, ге до рідної дітини… Бог му своїх дітей не дав, а кожній людині мусай когось сокотити – така наша людська природа… Єдного дня вун повідмикав ушиткі шифоньєри, де спочивало без хосну панікино цуря та й повів ми: «Узьми си, Могдушко, всьо, шо хочеш… Нашо доброві туйки без вжитку тліти… Тілько ти радости буде у сирітському життю…» Йой, шом ся направду радувала!!! Я такого шаття зроду-віку не виділа!!! Ані у найсолодщих снах!!! Як ім ся прибрала, як ім вийшла на ґанок – ґаздові аж дух сперло!!! «Та ти випозіруєш, ге справдішня панія!!!» – не диво, же ся зачудував, бо видів мене до того лем у старому цурьови… Та й гладив мене, та й цілював, та й приговорював: «Типерька ти будеш мойов маленьков паніков…»

– Бабо, ти мені про то, як хижа горіла…

– Зажди, дітино… Знаєш, же старій людині ниє з ким погуторити… А пам’ять – ге вода, же камінь у потоці точить… Гострі кути зтирає, лишає серцевину, кістяк, котрий жодна сила у світі не годна розрушити… Цілював він мене отак та й до себе пригортав все частіше, але про це тобі рано знати… Мені було дубрі тамки і я розквітала, ге та півонія у керті… А пак… Єдного дня узрів, же ми черево стало набухати, поставив сперед себе і просто у вочі ся зазвідав: «Могдушко, дітино, ци ти тямиш, шо з тобов є?»… А я йому так само відверто у вочі: «Зреймо тямлю… Я виділа, як сусідська Олена черевата ходила, а пак ім бігала юй підсобити, як дітвак ся на світ Божий запросив… Панія, Царство юй небесноє, не годна була вам дитя породити тілько років, то я вам його вроджу», – і дивлюся на нього, оком не змигнувши… Раптом як ухопив він мене на руки, як почав кружляти хоромами, що аж дух сперло… Я йому на то: «Ви мене так дуже не вертіть, бо дітвака ми у череві збродите…» А він від щастя наче розум стратив… А пак вродила м йому Юльчу…

– А яка була ваша Юльча? І де вна теперька? – дівча аж тріпотіло від цікавості, забувши про все на світі: й про шибеників, і про недавню образу, й про те, що давно минув час вертатися додому на обід…

– Юльча, дітино, була парадна… Вочка темні, кругленькі, ге дві ґомбічки, личко біленьке, молочне… Шо ти маву повісти… Дітвача, зачатоє у любови, не годно ся скаредним вродити… Єдного дня, як комісари стали у порозі, ґазда загородив собов браму та й повів коротко і страшно: «Геть звідси. Не пущу… Хіба через мене переступите…» А на другий день засвіт сонця тягли го до баси… Та й мене з Юльчов на руках на допрос забрали…