Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 86

– Ци ти вдурів, Миколо? – я вирячив від подиву очі. Благо, Мар’яна була у керті і цього не бачила, інакше втратила б свідомість.

– Я собі знаєш шо подумав, Іване? – Микола потирав задоволено руки. – Труна їсти не просить, а у хазяйстві ся колись таки пригодить… Я добре видів, же Мар’яна носом крутить, як роботу мою увиділа… Ба што вна хотіла – оби за пів-дня я шедевр сотворив? А ця позерай, яка парадна – цілий тиждень над нею не розгинався, ще й орнамент вирізав – з оленьом, наш гуцульський, словом, всьо, як книжка пише… Таку труну не ганьба й у музеї виставити – шо казати, ручна робота, – Микола милувався домовиною, наче рідною дитиною, і я розумів, що мій супротив призведе до ворогування на роки.

– Але ж, куме… Я навіть не маю чим заплатити… Й без того тестьове ховання з нас останні соки витиснуло.

– Йой, Іване, який із тебе економіст, скажи мені. Ти не розумієш, же єдна труна – то є індивідуальний заказ, а дві – то вже називаться оптом? Ци ти думав, же я з тебе сім шкур здеру? Доброї ж ти про мене думки!!!

Я тим часом блискавично метикував, куди Миколин витвір заховати, бо ж, як Мар’яна повернеться додому, то гадатиме, що я цілком втратив здоровий глузд.

– Дубрі, Миколо… Оптом – то оптом… Айбо мусиме якось її на пуд затягнути, кидь не хочеш, оби жона ми дочасно посивіла…

За пів-години парадна свіженька домовина з вирізьбленим оленем та гуцульським орнаментом на кришці була прилаштована на горищі, і кум, випивши зі мною з цього приводу чарку самогону й задовольнивши власне сумління щодо першого поспішного замовлення, почимчикував додому.

Минуло півроку. Про домовину якось забулося, та й, благо, Мар’яна на горище заглядала рідко – окрім старого мотлоху там нічого не зберігалося, та й драбина туди вела надто хитка…

Вулицю притрусило сніжком, було свято Святого Миколая, і зайшов кум Микола, з котрим зазвичай у цей день ми напивалися на паздіря… Миколина Олька до цього давно звикла, маючи врівноважену психіку, і терпляче перечікувала, поки я заберуся з хати. А Мар’яна зазвичай влаштовувала дебош, обзиваючи нас з кумом алкоголіками, придурками і всілякими іншими образливими словами, знаючи наперед, що це не допоможе, і наступного року у день Святого Миколая повториться те саме. Проте цього року вона не пустила мене до себе у ліжко…

– Мар’яно, докусь удуріла, ци што тобі є? – я не міг до кінця повірити у це, і величезний п’яний жаль охопив моє серце.

– Йди там, десь був, уроде проклятий, – було цілком очевидно, що вона не жартує…

– Жоно, то де я, скажи, маю лігати? – відчай і образа обволікали мій розум самогонним випаром…

– А хоть і у стайні… Мені єдно, – повернувшись спиною, дала знати, що розмову закінчено.

– Тать на вулици – студінь псяча, грудень, Мар’яно… Вдуріла сь?

У відповідь бриніла красномовна тиша… І тут я згадав про горище і про домовину… Часом буває, що у стані сп’яніння у голову приходять такі речі, про які твереза людина в житті не додумалась би… А опісля, як протверезієш, неабияк дивуєшся власній кмітливості. От і того разу я собі подумав: «На поді все ж тепліше, аніж у стайні, та й є куди лягти, у чистеньке, а не поруч корови… Окрім всього, я давно помітив, що люди у такому делікатному стані, як наразі я, мають властивість ставати неабияк спритними, коли постає необхідність подолати несподівані перешкоди. І саме це знання допомогло без зайвих зусиль подолати небезпечні дерев’яні сходи на горище. Вже незабаром я, зручненько вмостившись у кумовій домовині, солодко захропів, подумки дякуючи йому за ґаздівську завбачливість.