Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 85

Микола відносився до справи більш по-діловому, як справжній майстер, що прагне цілковитого задоволення від власної роботи. Оглядав домовину прискіпливим оком знавця, щось прикидав у голові, придивлявся, вираховував і знову оглядав.

– Ану лем, Іване, чи не буде закурта?.. Твуй тесть десь такого зросту, як ти, ге? – вкотре обміряв, скрегочучи від старанності, аж висолопився язик, допоки не визріла ідея. – Знаєш шо, неборе? Ану лем лязь у неї, та й нараз увидиме, курта ци ні… Бо то якось неваловшно нараз мерця у неї класти, а пак, кидь шось недубрі, назад виймати. Двічі єдного у труну класти – то недобрий знак.

– Ци ти вдурів, Миколо? – я аж сполотнів від несподіваної пропозиції – одна справа домовиною милуватись, та зовсім інша – у неї лягати.

– Бо ти, куме, сам винен… Коли у хижі кось на ладан дише, труну треба мати вже напоготові, оби пак не шатувати і не нагаварятися, же то не так, і се не сяк… Труна – то діло делікатноє, до неї треба з терпінням і любов’ю братися, а не тоді, коли вже нагла  потреба стала…

– Тать вун, Миколо, нигда не хворів… Ко знав, же так без прєдупрєждєнія возьме та й умре… Ясно, же порядний чоловік такоє не учинить… Як є, так є… Айбо позерай, оби Мар’яна через оболок не узріла, же я у труну ся мощу, бо ґута її хопить услід за вутцьом, – і я, боязко озираючись на вікно, за яким клопотала над небіжчиком заревана Мар’яна, хутенько влігся у свіжовистругану домовину.

Микола обійшов мене навколо, перепитуючи:

– Но як тобі там, ци дубрі?

– По довжині дубрі, лем у плечах трохи тисне, – з виглядом експерта я оцінював кумову роботу.

– То нич… Людина все по смерти змаціцькається, а твуй тесть нигда череватим не був… Всьо буде дубрі, я уже вижу… Вилізай…

Я виліз, і з почуттям виконаного обов’язку ми, обхопивши кумовий витвір руками з двох боків, понесли до хати. Верхню ж частину залишили назовні, підперши до ґанку. Микола не вгавав:

– Порядний ґазда, Іване, заготовлену труну все має мати у хижі… То не значить, же, кидь тобі п’ятдесятка стукнула, то вже ся ладити на той світ… Нє… Просто труна – це діло, як я вже казав, тонкоє… Туй важливо, оби дерево було сухоє і тоді дошку до дошки дається щільно припасувати – кожен хоче у гробі сухеньким лежати, а не так, оби ґрунтові води тя нараз залляли… Окрім всього, кидь майстер має час і натхнення, то годен і орнамент даякий на кришці вирізати, оби всьо випозірувало естетично… Та й прикмета є така серед дюдей – кидь маєш приладжену труну заздалегідь, то довгі роки будеш жити… Позерай лем, кумо, яка парадна!!! Де покласти? – це вже адресувалося Мар’яні, котра, побачивши домовину, вже не втрималась і заголосила уголос.

– Мар’яно, я так старався, а ти ревеш… Кидь шось недубрі зробив ім, можеш нараз повісти… Айбо нико тобі ліпший гріб за пів-дня не зчинить… Позерай… Такий, ге чічка… Дубрі… Гроші пак дасте, – трохи ображений Мар’яниним розпачем Микола пішов собі, а через тиждень, вже по хованню і по комашні, як грім серед ясного неба, кум став під моїми воротами, дбайливо вмостивши під парканом ще одну цілком свіженьку й пахучу, як попередня, домовину.