Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 83

– Ти вдуріла, жоно, ци што з тобов є? – сварився Степан. – А дітвака на кого лишиш?! На бабу з дідом? Тих самих вже няньчити треба… Не видить вун вутця роками, то най хоть мамку має, – і тепло у ліжку, котре донедавна зігрівало їх попри всі сварки та непорозуміння, випаровувалось невідь куди…

…Відтепер все перевернулось у Марининій свідомості… І наряди, і обіцяна нова хижа, на яку впродовж років ретельно відкладалися гроші, стали їй байдужими. Наче та свідомість несподівано відкрила їй щось таке, чого Степанові не збагнути заощадливим заробітчанським глуздом… Наче Микола відкрив їй очі на сутність людського існування… То ж навіщо тоді вибріхуватись?.. Навіщо зберігати те, чого й так давно не існує?.. Навіщо вдавати з себе люблячу й покірну дружину, керуючись закарбованим у сільській свідомості страхом «що скажуть люди?» Й несподівано прийшло чітке й непохитне рішення – розповісти всю правду… «Це ж насправді так просто – сказати все, що накипіло на серці впродовж років гнітючого усамітнення… А може, він все збагне, і залишиться вдома, і від неї ні на крок, бо інакше то вже – не родина, як казав колись Микола?» – і з такими думками Марина напрочуд міцно заснула – вперше за останній місяць із того часу, як темношкірі втікачі покинули її дім…

* * *

Степан стояв на порозі темніший за хмару… Юрасик його впізнав і розгублено зиркав на маму, що зустрічала чоловіка напрочуд стримано і тихо. Вагався, чи бігти цілувати, а чи діждатись, поки мама це зробить першою. Марина мовчки вовтузилась біля печі, начебто нічого не трапилось, – знала, що, пройшовшись від автостанції до рідної хати, позбирав селом усі чутки.

– Як бач, мене туйки вже нико не чекать… – Степан підійшов до збентеженого Юрасика і почоломкав у тепленьку щічку. Посадив його собі на коліно, та, розглядаючи, приговорював: – Та ти, неборе, виріс, нівроку!!! А мамка, чувім, начудила туйки, поки няньо по світах гроші заробляв…

Юрасик, зовсім збитий з пантелику такою розмовою, почав тихенько хлипати, і лишень тоді Марина повернулася до чоловіка лицем. Очі її були сповнені сліз:

– Облиш дітвака у спокої… Самі межи собов ся розбереме… Йди лем, дитино, поникай, што там ціплята малі у стайни чинять… Нам із няньом поговорити треба…

* * *

…Наступного ранку Степан виносив нерозпаковані валізи з двору… Хотів було зайти до Миколи «попрощатися», проте сусідська хата стояла німа, наче гріб – ані звуку звідти не доносилось. На дверях переконливо бовваніла важка колодиця…

– Ади, фраїр твуй утік, як бач, – єхидно зауважив дружині, напівживій-напівмертвій по вечірній бесіді, що затягнулася напередодні аж до ночі.

Марина, вдаючи, що не розчула, накинула на плечі хустку, проводжаючи чоловіка за ворота.

– Не мусиш, – мугикнув, з-під лоба озирнувшись на неї… – Маєш теперька кого сокотити…

Взяв Юрасика на руки, підніс високо над собою, наче хотів надивитися досхочу, поцілував у обидві щічки і обережно опустив на землю:

– Шануй мамку…

* * *

До автостанції поволі стікалися люди. Здивовано переглядалися, побачивши Степана: