Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 81

Усвідомлення страшної біди позбавило Марину спанку. Тулячи малого Юрасика до грудей, повсякчас уявляла себе, боронь Боже, в подібних обставинах. І, щойно миловид запеленаної у паранджу темношкірої жінки з дитям на руках спливав у її пам’яті, починала схлипувати… Молилася з рання до ночі, як вміла, вголос приговорюючи до образів: «Діво Пресвята, Богородице… За що ти надсилаєш нам такі випробовування? Чи ми з тобою – не жінки?.. І твоя доля так само була нелегкою… То ж хто, як не ти, маєш захистити матерів від біди»… Юрасик здивовано поглипував на маму, а далі на мовчазні лиця святих на стіні, з котрими та так ревносно бесідувала, чого раніше ніколи не бувало, і дивувався, чому мама щоразу плаче…

* * *

Миколу через кілька днів відпустили… Він йшов селом з автостанції, і кожен його спиняв, аби щось дозвідатися і нести звістку на правах першовласника далі.

– …Што, неборе, файно тя у вароші натігали, ге?..

– …Кілько дали ти тоті чорномазі зелених, обись ся перед ними вислужив?..

– …Видав, не здали, же ти їх вів, раз тя домів пустили?..

– …А гроші ци конфіскували? Бо кидь нє, то ти теперька пан над панами!..

– …А Марина чом із тобов у варош не йшла, кидь у неї теж руки не чисті?.. Йой, Степан-неборак, як ся верне, голову їй здойме… Теж мені, устроїла готель для іноземних туристів…

Микола на те не зважав – проходив повз… Десь віджартовувся, десь красномовно відмахувався, як від настирних мух, рукою…

Отоді то й поповзли чутки селом, оповиваючи хату за хатою хитромудрим сплетінням, як старий мудрий полоз, що не труїть, а неквапно стягується навколо горла, аби здобич, задихаючись, вже сама молила Бога якнайшвидше спустити дух.

…Видите-видите, тютко, як вун Марину криє?.. Шось туйки нечисто…

…Геби зачарувала го, же никому слова не повість…

…Ага, де би нє, зачаровала… На сіні натігуючись, у стодолі… Кожний знає,

шо то за чаровання…

* * *

Марина задихалася… Виходила в неділю до церкви, міцно стискаючи у жменю дрібну Юрасикову долоньку і, доки доходила до храмного порогу, була знесилена більше, аніж тоді, як викопувала за день по шість міхів картоплі. Віталася лякливо з людьми, відчуваючи, як їдкий злослівний трунок обпікає плечі.

– Мамко, чом так шатуєш? Я не встигаю за тобою, – хлопченя дріботіло за нею ледь не бігцем і не знало, що варто їй спинитися, як той осоружний тягар пліток наздожене її, мов гадина, підступно стежачи за здобиччю.

– Ади, Ганьо, як краля летить на службу Божу гріхи відмолювати…

– Дубрі, тютко, же відмолює… Видав, совість ше не докусь стратила…

…Втікала по церковному казанню додому, аж земля обпікала п’яти… Добре, що мамка з няньком аж у третьому селі, бо спокою вже й вони не мали б… Світ тісний… Тісний настільки, що ледь промайнув місяць, як свекор із прихованим докором, приплентавшись із дальнього кута, приніс Марині звістку: Степан їде додому.

* * *

Микола майже не виходив із хати. Встид точив його совість, як тля точить дошку в долівці – невидимо, але настирно, аж поки одного дня та дошка, вже трухлява до основи, провалиться, розсипавшись порохом попід ногами.