Читать «Дебілка (збірник)» онлайн - страница 82

Він знав, що Марині важко. Та нелегко було і йому сам на сам залишитись у порожній хаті з докорами сумління та світлиною Василини-небіжчиці, що глипала мовчки зі стіни.

Микола вже знав, що Степан їде додому… Знав і те, що відбудеться хлопська бесіда, більшість з яких зазвичай закінчуються кулаками. Застерігав же: «До Маринки моєї – зась…» Не послухав, оступився… Нема навіть що відповісти у виправдання… Не боявся бійки, був міцний, мов дуб… Страхався іншого – що рука не підніметься, аби захистити себе, провина бо важча за камінь… І тоді Степан все зрозуміє до кінця, а не лишень причетність Марини до історії зі втікачами… Найважчий гріх поставав у його уяві – стати розлучником у чужій сім’ї… Бо ж, знаючи запальний Степанів характер, Микола добре розумів, що для Марини розпочнеться справжнє пекло… Не мав права ставати на заваді чужому, нехай сумнівному, але щастю. Малий Юрасик того не заслужив…

* * *

Марина не знаходила собі місця. Вона не знала після всього, що трапилось, як зустрічати чоловіка… Улесливо спростовувати сільські чутки?.. Принизливо… Та й навіщо? Адже вона нарешті збагнула страшну річ – вони зі Степаном вже давно насправді не сім’я… Ненависні їй відтепер гроші, за якими ходила щомісяця на пошту, не варті були того головного, що загубилося між ними за часи розлуки… Згадувала, як Юрасик дикувато позиркував на тата, плутаючись та називаючи його вуйком, бо ж весь той час, коли визрівала дитяча родинна свідомість, ототожнювався у його уяві з присутністю чужих людей, та аж ніяк не тата… Степан вперше їхав із хати, коли Юрась ледь зачинав ходити… А повернувся за рік, у Різдво. І замотаний у мамину вовняну хустку син репетував, не впізнавши його, неголеного й брудного з дороги, на воротах: «Мамко, туй дядько чужий до нас прийшов… Йди лем вонка…»

– Який же то дядько чужий, порожня твоя голова! То ж няньо твуй приїхав, – сварилася на дітвака, – поцілуй го…

А сама увечері, вклавши Юрасика спати, вичитувала чоловікові:

– Недобрі тото, Степане, коли рідний син вутця не спознає… Може бись вже не йшов на Чехи?.. Ну їх, тоті гроші… Даякий калим і дома мож заонанджати… І я туйки без тебе, ге без рук…

– Не говори пустоє, Марино… Што я туй, у горах, зароблю?.. Хижу треба нову ставити, бо ся, бабина, скоро ся розсипле… Ти ся любиш парадити, ге відданиця, а тото вшиткой потребує грошей… Ци будеш ходити, ге лайда, натігуючи на себе цуря?.. Позерай лем, што м тобі привіз…

І витягував із привезених торбів обновки, задоволено спостерігаючи, як Марина негайно приміряє їх на себе.

– Но видиш… Шо ліпше – бути найпараднішов жонов на селі, ци жебракувати?

Аргументи були переконливими, і за тиждень Марина за руку з Юрасиком випроводжала покірно чоловіка на автостанцію… А через рік, у наступні відвідини, розмова набувала іншого змісту:

– Може, Степане, я з тобов поїду?.. Пара рук – то дубрі, айбо дві пари – то ліпше… І на хижу скорше заробиме, і вкупі будеме, а не кождий сам по собі… Важко мені туйки самій…