Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 94

Михайло сів на стілець, спер голову на руку й тяжко задумався — намагався, певне, розгадати найскладнішу загадку: чому все-таки з Ігорем так трапилося? Він запитав:

«Коли це сталося з тобою, сину?»

«Що сталося?» — перепитав Ігор, обдаючи батька холодним поглядом.

«А хоч би те, що ти так байдуже потоптав кокарду з національними кольорами… Таж за ті барви твої діди і прадіди йшли на смерть, і я теж, не вагаючись, прийняв на себе тюремні вериги».

«Саме тому я так вчинив, що мені не байдуже. Ми з тобою це вже з'ясовували. Але я чув лише одне від тебе: ми впродовж століть під синьо-жовтими прапорами здобували волю. Де та воля, де перемоги, ми ж тільки програвали, нині сталося те, про що й подумати страшно: на вас, на нас усіх, на весь народ ідуть під тими самими знаменами вороги, яких ви буцімто перемогли, вони співають ваших пісень і навіть гімн України вивчили напам'ять, — і топчуть вас, і насміхаються!.. Тому нехай замайорять інші бандери: сині, малинові чи ще якісь — може, під ними народяться нові борці, які будуватимуть державу, а не наметові шопки із встромленими на щогли двоколірними флюгерами, заслиненими вашими гіркими сльозами за долю неньки-України… Я буду серед тих, нових».

Михайлове обличчя посіріло, губи затремтіли, він силкувався вимовити якесь слово, щоб уневажнити цинічну тираду сина, та гасли звуки на устах, довго згасали, аж поки не прорвалися, мов вибух, жорстокою фразою:

«Якщо ти зрадиш нас, то прокляне тебе твоя кохана бабуся Марія!» Здригнувся Ігор від цих батькових слів, вп'ялися вони жалом під самісіньке серце, де з усієї його любові до перечуленого патріотизму свого роду залишилася заповнена бабусиною ласкою малесенька комірка, якою хлопець ще дорожив, бо іншого зв'язку з родиною уже не мав, не хотів мати, й він вимовив скривджено, наче злякався, що ця остання нитка назавжди обірветься.

«Не треба так, тату, — вистогнав він. — Не посягай на те, що тобі не належить…»

«Неправда твоя, Ігоре, мені ще й як те належить! Ти ж у безумстві своїм рвеш попруги, вичинені нашими родовими римарями. Чому ти не цікавишся історією твоїх дідів, батьків, чому вона тобі стала чужою?»

«Якщо ти маєш на увазі свою родину, то це надто вузько, до того ж я ніколи не знав діда Остапа, це тобі пощастило знатися з твоїм дідом Максимом. Ланцюг обірвався, й ви намагаєтеся заповнити пам'ять мого покоління безіменною історією: ох-ох, скільки-то їх загинуло, скільки підірвало себе гранатами, скільки замерзло у Воркуті й на Колимі! Хто вони, питаю тебе, чому ви не дослідили поіменно той мартиролог, а говорите лише про абстрактний героїзм абстрактних героїв? А про що конкретно? Та ж ні про що. Сестри вашого вождя Бандери ходили жебраючи — хто допомагав їм? Та ж їх, живих, ганебно боялися ваші патріоти! Або де тепер ті герої, які разом зі мною стояли в ланцюгу Соборності на п'ятсоткілометровій лінії між Львовом і Києвом? Куди розбіглися з рештками розірваного ланцюга на руках, немов з кайданами?»