Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 92

«Не втішай мене, брате, я все зрозумів би, але — таке?! Він, мій Ігор, вже перебуває на боці п'ятої колони — якщо не фізично, то принаймні духовно… Він, такий начитаний бевзь, знаєш, на кого покликається, утверджуючи свою ідеологію, — не на Івана Франка, не на Лесю Українку, а на посереднього письменника Дениса Лукіяновича, який колись написав повість „Я — з більшістю!“ Ігор так і сказав мені вчора: „Я — з більшістю!“»

«Але хіба в них більшість? Перемогли ж ми!»

«Він так не вважає. Ігор розіклав переді мною мапу України, розмальовану у два кольори, і доводив, що помаранчевого кольору на ній набагато менше, ніж синього… „То чому має правити державою меншість? — спитав він. — Зрештою, чи може правити, і чому та меншість вважає свою ідеологію непомильною? Де критерії, в кого? Хіба що в Бога, то в нього й запитаймо!“ — Він аж кричав на мене… І пішов. Пішов до них, у Маріїнський парк, де прибічники Хама готуються до реваншу…»

«Який там реванш! — заперечив я. — Вони ж розім'яті!»

«Помиляєшся. Вони ще сильні. І згодом підуть на нас у наступ. А мій син серед них — можеш собі таке уявити?.. Але досить про це. Ти дочитав мої записи і хочеш знати, що було потім, — так запитують у батьків діти, які ще не вміють читати. То я тобі розповім, Майдан не розходиться, та й дров і харчів у нас ще трохи є».

«Ти б розповів це своєму синові».

«А він не захоче слухати…»

Раптом дверна пілка намету захиталася, немов од вітру, й досередини увійшов ставний юнак, та й не юнак, а вже мужчина під вусом, я впізнав його. Він випростався перед нами і проказав крізь роблений сміх:

«А чому не захочу? Захочу… Але вислухай і ти мене, тату».

Вони дивилися один на одного з викликом, гейби аж із гнівом, і усмішка на устах сина застигла в саркастичній гримасі, він проймав батька зухвалим зверхнім поглядом, й опустив очі батько.

«Я слухаю тебе, сину», — проказав Михайло упалим голосом. Однак Ігор мовчав. Він ніби освоювався із сутінками в наметі, зі скупим простором Михайлового житла, його погляд на хвильку затримався на простеленому долі матраці; я сидів у кутику намету на табуреті, хлопець ковзнув по мені невидющим зором і, здається, мене не запримітив; він чув, звичайно, що батько з кимось розмовляв, але з ким — це зараз його не обходило, для нього існував тільки Михайло, і то не як батько, а як опонент, й Ігор нарешті заговорив. Я прислухався до його мови і майже фізично відчував, як зі стін щойно збудованого нами Храму від удару жорстких слів хлопця обсипається, ніби пісок, свіжий тиньк разом з яскраво виписаними на ньому гаслами здобутої перемоги, й на їхньому місці проступають письмена, які мовлять про несправжність нашої звитяги. Супроти тієї мови у мені наростав протест, немов потуга у стиснутій пружині; Михайло ж навпаки — никнув, в'янув, немов лотос на безводді, а син безжалісно шмагав його своєю правдою.