Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 93

«Ти дивуєшся, тату, ба ні — ти обурений, що я пішов з Майдану й прилучився до ваших, як ти мовиш, ворогів, які отаборилися в Маріїнському парку. А які ж то вороги — чей не гунни, вандали або монголи? А ні, вони такі самі, як ми, громадяни України, тільки бачать ту Україну по-своєму. А чому ти і твої однодумці взяли собі за право вважати, що правда за вами, і тільки за вами? У них же своя, інша, аніж ваша, але також правда…»

Михайло від цих слів стрепенувся, голосно затріснув дверцята буржуйки, випростався, й мені полегшало на душі, коли я побачив на його обличчі зблиск гніву, який засвідчив, що він ще не має наміру здаватися.

«Ту їхню правду ми вже бачили, вона відригується нам і донині тюремною баландою, а ти що — сам захотів звідати її смак? То не сумнівайся: вони зуміють підігнати тебе, і не самого, до „всеобщего“ казана, щоб ти нажерся і вдячно захрюкав, славлячи годувальника за той смачний харч…»

«Не лякай, тату, не треба… — пробував посміхнутися Ігор, та усмішки не вийшло. — Не можна людей підганяти до того, чого вже нема. І не буде!.. Та невже ти думаєш, що тій половині України, яка ось одягнулася в синьо-білий флер, не хочеться добре жити у власній державі, що вона захоче прилучатися до північної сусідки? Навіщо це їй?»

«Ти правду мовиш, прилучатися не захоче, зате вона ту сусідку просто впустить у свою хату — з її мовою, звичаями, матюками, частушками, водкою і блощицями. І гадаєш, після того та хата залишиться Україною?»

«Якщо ви відокремитеся від тієї половини, то цим вчинком дасте карт-бланш чужинцям для панування в нашому краю. Ту половину треба розчинити, розводнити нами, чей же мусить колись статися така політична дифузія в Україні, інакше на нашій землі утворяться дві держави».

«Цього не станеться, сину, — пом'якшився тон Михайлової мови. — Ти ж, певне, встиг побачити монолітну єдність на Майдані — всіх мов, усіх станів і віросповідань. І не в Маріїнський парк маєш іти, а мусиш з того чужого стану привести на Майдан прозрілих, це твій святий обов'язок…»

«Ох, батьку, не говори мені нічого про ту вашу єдність — то мандрівна романтика. А коли прийде до переможців реальна влада — зразу ж утворяться два майдани, два табори. Тільки дифузія — політична, світоглядна, звичаєва, обрядова — допоможе відвернути цю біду. Ви мусите змінити свої ідеологічні засади: передовсім націоналістичну затятість, зверхню ментальність титульної нації, право на єдину державну мову…»

«Спинися, спинися! — схопився з місця Михайло. — Замовкни, бо це вже зрада. Я не дозволю в моїй присутності блюзнірства. Не дозволю!.. О, я знаю, де джерело цього смороду: ти став відступником ще змалку, коли вибігав на подвір'я бавитися з хлопчиками, всі діти були українцями, та коли до вас затесався хоча б один москалик, ви всі, а ти перший, відразу запатякували по-московському: зраду породжує комплекс власної неповноцінності! Ти таку дифузію маєш на увазі?»

«Я бачу в майбутньому позитивні наслідки такої суміші. У нашій молодій державі мають дійти до рівноправного співжиття люди з різними поглядами, різною мовою, різним віросповіданням. І буде то не штучна єдність, яка засвітилася на вашому Майдані, немов кольоровий кінокадр… Хіба то не комедія: націоналісти, соціалісти, космополіти в однакових помаранчевих шалях на шиях дружно ревуть „Разом нас багато!“ — та в ту мить, коли співають, уже роз'єднуються в передчутті запосягнення влади. І ті, у кого стане її менше, розіб'ють цей штучний моноліт, й українці стануть найтяжчими ворогами не росіян, поляків чи якихось там китайців, а таки українців. Сильніший ніколи не впряжеться в один повіз із слабшим, не підуть в одній упряжці вовк із сарною. І ваша хвалена єдність стане вибуховою сумішшю. Тому я пішов з Майдану. Я буду з майбутньою дисциплінованою більшістю, бо не повинна Україна вічно перебувати в політичній кризі. Це смерть…»