Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 91

І тут прогримів вибух…

Голландська поліція розпочала слідство, однак я до сьогодні впевнений, що ім'я справжнього вбивці ніколи не буде названо. Відомо лише одне: Коновальця знищила Москва… І ще на похороні Полковника я подумав, що він — остання жертва з першого покоління борців за Україну у XX столітті. Розпочинається епоха моєї верстви, і нам теж доведеться боротися, страждати і вмирати за волю рідної землі.

Розділ шістнадцятий

Блудний син

Михайло повернувся в табір лише другого дня понад вечір — ночував удома. Я ще вдосвіта прокинувся від холоду, розпалив буржуйку, грівся біля вогню, й було мені так, як кажуть пастухи пізньої осені, що прикуцнули навколо ватри: спереду пече, а за спиною волоче; зима тужавіла, а народ з Майдану не розходився, чекав інавгурації Президента.

Вчора я закінчив читати Михайлів рукопис. Здався він мені незавершеним, бо про Остапа Безрідного, Михайлового батька, і про Романа Шухевича було надто мало сказано, і хоч я дещо знав про трагедію в Білогорщі, все ж сподівався довідатися трохи більше — з перших уст, і коли Михайло увійшов до намету, я відразу й спитав, не даючи йому віддихатися:

«Чи я зможу дочитати твій опус, коли ти вже його закінчиш?»

Михайло присів на стільчик біля грубки, протягнув до полум'я закоцюблі пальці й мовчав; був він чимось стурбований, жура сіризною наповзла на його обличчя, немов осуга. Його вигляд занепокоїв мене: що ж бо то могло стати причиною Михайлового клопоту, адже ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція завершилася нашою перемогою, невже до нього дійшли якісь тривожні чутки? Я аж напружився в передчутті лиха, однак Михайло тут же розвіяв мою тривогу скупою мовою, яка з нинішньою політикою не мала нічого спільного. Хоч як сказати…

«Мої записи, брате, ніколи не матимуть кінця, бо життя продовжується, й Кліо завше буде при ділі. Але хто далі заповнюватиме історичною інформацією мої зошити? Ну хто, скажи мені? Мій син, якому все, що відбувається на Майдані, чуже й непотрібне? Хто — коли ця робота вже не моя, а наступного покоління?.. І чому то в мене мало так статися, що мій син пішов манівцями?»

Я втямив, що Михайла настиг батьківський клопіт, але ж то, певне, ще не горе, щось він перебільшує: адже сьогоднішній юнацький нігілізм ще не є зрадою, то пошуки своїх доріг, а вони, ті молоді стежки, не мусять щільно втискатися в батьківські колії й допасовуватися, немов далини в гуцульській рубленій хаті. Відрізок отчого шляху вже пройдено, й повертатися на нього не потрібно, повторення завжди ялове й шкідливе, і я сказав Михайлові:

«На чому ти впевнився, що твій син пішов манівцями? Що не ночує разом з нами на Майдані й не мерзне? А хіба весь народ повинен жити в єдиному ритмі і діяти під одну команду? А ні — це вже було за совєтчини… І не всі мали сидіти в тюрмах, жити в бункерах і в критичний мент підривати себе гранатами. Є ж різні види боротьби. А хіба саме існування в суспільстві при виконанні будь-якої чесної праці — то не боротьба? Адже кожен фронт має кілька ешелонів, і не всюди стріляють».