Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 75

Ба ні, мою душу роз'ятрила, скалкою врізалася у свідомість зневажливо кинута на Михайлову адресу фраза його сина: «То за якісь книжечки поламалися долі — батькова й моя?»

І я подумав про себе, про свою письменницьку працю, якій присвятив усе своє життя: вимучила й виснажила вона мене, немов найтяжчий наркотик, я став залежний від неї, мов пияк від алкоголю, й водило моїм пером не лише усвідомлення корисності моєї праці, а й у більшій мірі — ейфорія від самого процесу писання, яке вгамовувало мою творчу спрагу.

І ні на що я не міг би проміняти невгасиму потребу писання: ні на політичну діяльність, ні на підпільну, ні на стоїчне терпіння за ідею у в'язниці, ані на партизанську героїку: я свято вірив, що моя дорога найдоцільніша, що література — то гостріша від дамаської шаблі зброя, що першим у боротьбі за волю завжди стояло слово — адже ворожі ідеї можна знешкодити тільки ідеями, й тут без слова не обійтися; терор і деспотизм здатні придушувати людський геній, однак його спроможне оживити слово, що несе в собі затаєну вибухову силу, яка в слушний час розриває владні клапани, немов стиснута до критичного стану пара в чавунному котлі.

Так я думав завжди, в поті чола працюючи над словом, так я, зрештою, думаю і сьогодні, проте, навтішавшись історією і збагнувши її глибину, відчув, як підкрадаються до мене сумніви.

А чи ж то ослабла Російська імперія від прихованої сатири Гоголя і чи зміцніла Україна від його романтизації нашої історії? А українська література — то набуток героїв чи гречкосіїв? Чи, за Достоєвським, краса слова вилікувала зазомбований імперський люд — та ж ні, бо за допомогою яких героїв — раскольнікових та смердякових? І чи не з'яловіла українська штука в рідному гетто, ставши споглядальною, а не бунтівною; і чи наша література і моя скромна лепта в ній своїм співчуттям до маленької людини не наділа народові на обличчя маску голоти й не винесла на нетривкі престоли ницих провідників на кшталт брюховецьких та пушкарів — схоже сталося за наших часів у Італії, Росії й німеччині, коли там до влади поприходили кальварійські жебраки з-під тібрських мостів, кавказькі шевці та прусські єфрейтори… А чи із заразою ідей класової боротьби, яка так міцно вросла в українську драматургію, прозу й поезію образами сільських глитаїв, козацьких старшин і маєтних дідичів, ми, письменники, не озброїли чернь проти національної аристократії й залишилися учнями в колоніальній школі перевертнів, де гуманність назвалася слинявістю, жорстокість — мужністю, грабіжництво — відвагою, фанатизм — ідейністю, авантюра — героїзмом, і де людей навчають не шляхетності, а хамству?

І з того співчуття до знедоленого люду ми обернули вістря наших пер супроти провідної верстви — і горді мазепинці перетворилися на свинопасів або жеброту — та ж ми ще і досі виставляємо свою біду, немов жебраки гнійні виразки на відпустах, і випрошуємо в чужинців милостиню…