Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 74

«Шановна громадянко Безрідна, — так само масно заговорив начальник КДБ, — переконайте сина, щоб погодився підписати прохання про помилування, може, він змилосердиться над вашою осамотненою старістю й захоче вам допомогти…»

Мати навіть не глянула на начальника, проте враз із суворого судді змінилася на страдну жінку, й губи її заворушилися. Я прислухався, щоб почути материн наказ, мені здалося, що вона просить мене скористатися з нагоди й купити собі волю, а їй прихисток на старості літ. Моя рука простягнулася до ручки, й тут мати рвучко ступила крок до столу й накрила своєю шорсткою долонею моє зап'ястя.

«А чи ти винен, Михаиле?» — спитала, дивлячись мені у вічі, і знову зі страдної жінки стала суддею.

«Не винен, мамо, ти ж знаєш!»

«То чому маєш просити помилування? За який злочин? Та ти своєю згодою підтвердив би марність батькової смерті, ти зневажив би не лише себе, а й усіх, хто боровся із цими… — вона показала пальцем на начальника. — Нехай же вони просять помилування в нас! І ще попросять, попросять! — підвищила голос і знову притихла. — Вертайся в тюрму, Михаиле, і допроваджуй до скутку те, що розпочав. Іди, іди, сину, а я буду на тебе чекати…»

Я підвівся, сягнув рукою по папір, мама зробила застережливий рух, подумавши, певне, що я таки зважився поставити підпис, та я взяв папір, на якому було надруковане моє прізвище під текстом і поруч — відкриті дужки для підпису, й подер його на шматки.

Зласкавлене приліпленою посмішкою обличчя начальника КДБ враз озвіріло, набрало властивого йому вигляду, він натиснув на ґудзик, до кабінету увійшли офіцери, які привезли мене до Львова з Мордовії, й узяли під руки. Начальник показав матері пальцем на двері, й вона виходячи встигла ще сказати:

«Я піду за тебе на Верещицю до батькового хреста й скажу йому, що ти…» — й загубився її голос за дверима.

«…Я вернувся в табір, брате, — закінчував розповідь Михайло, — і пробув там ще два з половиною роки після того, як так необачно опинився на волосинному містку, з якого неодмінно впав би в пекло. А звідти вороття немає. Та я, певне, вже втомив тебе своїм спогадом. Але ж розмовляли ми про наш мартиролог, хіба мій спогад не про це?.. Різні бувають смерті: одні дарують вічне забуття, інші — вічну пам'ять, а ще інші — ганьбу. Всього було в нас… Та коли я, позираючи на минуле століття, хотів би дати йому українське ім'я, то назвав би його епохою двох лицарів без тіні й докору — Євгена Коновальця й Романа Шухевича. їхні імена теж записані в наш мартиролог…»

Розділ тринадцятий

Я — із самим собою

Усю ніч не міг заснути. Не те щоб аж надто розхвилювала мене Михайлова розповідь — зрозуміло, була вона для мене вельми драматичною, але хіба я міг хоча б припустити, що мати вчинить інакше, довиховуючи вже вихованого і нею, і тюрмою сина? З перших слів мого приятеля я знав, як закінчиться його зустріч з матір'ю у львівському КДБ, а інакше закінчитися вона не могла, бо якби сталося інше, то не відбулася б наша з Михайлом стріча на київському Майдані.