Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 77

І бачу я ще й інше видиво… Із судової зали Міністерства військових справ УНР, що на Вірменському ринку, виходить під конвоєм чотирьох петлюрівських гайдамаків запідозрений у змові проти Головного Отамана полковник Петро Болбочан — герой української революції, який вигнав із Проскурова і Жмеринки більшовиків, через що став урівень з Отаманом; руки в нього закладені за спину, а вигляд спокійний і гордий; він зупиняється, повертає голову до Петлюри й запитує востаннє: «Україні доконче потрібна моя смерть?» Головний Отаман опустив очі й мовчить; Болбочан не просить пощади, бо знає, що такий його жереб — загинути за Україну якщо не під Жмеринкою, то на дні каньйону над Смотричем, до смерті за батьківщину він завжди був готовий. Болбочан виходить з білого палацу на бруковану площу й крокує вбік каньйону, гайдамаки йдуть за ним з карабінами напереваги, зводять вниз вуличкою Іоанна Предтечі, камінні сходи не мають кінця, до смерті ще далеко, ще треба перейти ріку і стати під скалою; ноги в полковника не тремтять, він рівно йде кладкою, а за нею скала, і він спирається спиною об холодний граніт. Лунає команда «вогонь!», та пострілів не чутно, гайдамаки не насмілюються вбивати героя; до засудженого підступає охоронець Петлюри й стріляє впритул. Ми з Любкою зупиняємося на місці страти, де хтось поклав дві червоні троянди…

Героїка і ганьба проступають з-під тиньку на храмовій стіні нашої історії. А пісня лунає, звістує світові історичну правду — то із Кам'янця-Подільського, зі столиці УНР, якій залишилося для владного існування ще кілька днів, вирушає у невідомість Українська республіканська капела Олександра Кошиця, й сто самовідданих мужів пронесуть по безмежному світу славу й неславу України.

У солодкій дрімоті крізь заплющені повіки до мого внутрішнього зору раптом втискається білина стіни — чи то хатньої, чи то музейної, — а на ній з портрета в гебановій рамці дивиться на мене знайома з дитинства парсуна суворого отамана в смушевій високій шапці з тризубом над чолом, у шкірянці, перехрещеній на грудях ремінними портупеями; в нього суворе обличчя, грізно заломлені похмурі брови, стиснуті уста й міцне підборіддя; і я згадую, що вперше його побачив на знімку в довоєнній Українській загальній енциклопедії — то незрівнянний характерник, генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, про якого я ще хлопчиком думав, а нині переконаний: якби то він очолив тоді всі українські збройні сили…