Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 73

Однак настали інші часи: совєтська тюрма, передчуваючи свій кінець, намагалася в очах світу себе облагородити, згуманізувати — мені ж ніхто не підписував смертного вироку, навпаки, пропонували свободу, а якою ціною, не говорили, та ціна вимірювалася духовним зламом. Начальник КДБ підсунув мені заповнений друкованим текстом лист паперу, він робив це так само цинічно, як члени «тройки», які підсовували смертникам останній протокол: на губах катів, напевне, гадючилася така сама посмішка, як нині в мого благодійника; однак зміст надрукованого тексту, запропонованого мені для підпису, був оптимістичний, обнадійливий і у своїй суті чорно-підступний: я повинен був підписати прохання про помилування — мені обіцяно свободу!

Це зриме наближення волі — коли за мною не стоятиме стражник, і я робитиму не те, що велять, а те, що хочу, коли обніму свою кохану Таню й нетерпляче поведу її до постелі, коли вранці, побачивши мене, повиснуть на моїй шиї Оленька й Ігорчик, коли я зустрінуся з друзями й вип'ю з ними ущерть наповнений келих вина — все це навально напливало на мене, й нічого солодшого за спокусу свободи тоді не існувало: я, немов нурець у спеку, потопав у повені близької радості, й моя долоня мимоволі лягла на папір, а в мої неслухняні пальці втискав кулькову ручку начальник львівського КДБ. І вже ті три пальці міцно її стиснули, і якби та посмішка на губах кадебіста розплилася або згасла, я, певне, поставив би на папері свій підпис, — ба ні: вона гадючилася на губах, немов розтоптаний дощовий черв'як — образ моєї можливої ганьби.

Я відсунув папір і сказав:

«Ви обіцяли мені зустріч з матір'ю, чому не дотримуєтеся обіцянки?»

«Та що ви, Михаиле! — аж тепер розтиснулися сковані приклеєною посмішкою губи ката мого сумління, й мене обпік полиск білих зубів, що загородили його рот, немов нікільовані ґрати; хижий оскал начальника був страшний і невблаганний, мені здалося, що він зараз увіп'ється тими білими зубами в моє тіло — міцно й мертво, мов скажений пес. Він розвів руки й голосно засміявся, нібито чимось вельми втішився; того реготу я злякався, аж відкинувся на спинку крісла, та зловісний сміх раптом стих, і я почув масний голос начальника: — Та ж ми все продумали, мій дорогий, ваша мама вмить з'явиться перед вами!» — І він кивнув секретарці.

Вона вийшла з кабінету, когось там покликала, й тоді через подвійні двері, немов крізь шафу, увійшла досередини моя добра мама. Була трохи не така, як на побаченні зі мною в таборі — переді мною стояла сувора випрямлена жінка з поморщеним обличчям, втомленим, знівеченим, проте гордим і у своїй старості вродливим; крізь густе плетиво зморшок пробивалася колишня зваба ходорівської красуні, вона не звернула уваги на запрошення начальника сісти й далі мовчки стояла, немов суддя під час оголошення вердикту.

Я чекав її обіймів, сліз, схлипів, синівський жаль розчулював і розм'якшував мене, немов тепло груду воску; я готовий був зробити те, що скаже мати, й терпнув від думки, що вона попросить мене вернутися додому, бо жити їй самій неміч.