Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 71

Я все життя був вірний маминій науці, й говорила вона мені, коли я вирішив продовжувати батькову справу:

«Як тобі стане нестерпно тяжко, піди — хоча б у думках — над Верещицю й помолися біля татового хреста».

І я ходив до матері і до батька на пораду, ходжу до них і нині.

…А те сталося зі мною за другого ув'язнення: я відбув на той час у мордовському таборі шість літ, а якщо додати мій перший строк — то цілих десять.

Людина ж не залізна: незважаючи на непоступливість і стійкість, всіх нас долала тюремна втома, підступно підкрадаючись до кожного арештанта. Вона виснажувала фізично й духовно, і хоч ніхто, навіть перед самим собою, не признавався до своєї виснажливої депресивності, яка, немов туберкульоз, сточувала наші сили, все ж занепад духа провіявся пошестю над табором: хтось не витримував і зривався до непослуху, за що потрапляв до карцера, інший оголошував голодування, і його вивозили із табору невідь-куди, ще хтось намагався перевиконувати робочу норму, повіривши тюремникам, що це йому скоротить строк ув'язнення, а один таки написав покаянну заяву, його відпустили на волю, й тюремна влада почала заманювати нас брати з нього приклад. Однак ніхто більше не каявся, не просив прощення.

І тоді почалося фізичне винищування лідерів. За п'ять років до розвалу московсько-більшовицької імперії у карцерах і таборових шпиталях померли Валерій Марченко, Олексій Тихий, Василь Стус… І це далеко не весь тюремний мартиролог. Однак диво: насильницький мор не підточив стійкості в'язнів, навпаки — в таборі почалися страйки, в'язні не виходили на роботу, оголошували групове голодування.

Після смерті Брежнєва новий радянський лідер проголосив так звану перебудову й гласність, і тоді тюремні владці вдалися до найпідступнішого заходу: кожен в'язень, мовляв, має право подати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування.

Це був удар у саме сонячне сплетіння, який доводить не до смерті, а до зомління й прострації — й спіймалися на гачок деякі слабодухі. А ще було дозволено частіші побачення з рідними: солодке тістечко іноді жорстокіше ламає людину, ніж нагайка…

Провідати сина дозволили й моїй мамі. Вона мешкала в Ходорові сама, і єдиною її втіхою були учнівські канікули: зі Львова до бабусі приїжджали її улюблені внучата Оля й Ігор. Найдужче, аж хворобливо, любила вона старшого внука: на ньому закінчувався родовід Безрідних. Життя прадіда, діда й батька випало продовжити йому й зберегти наше чесне ім'я. І може, думала мати, на Ігоря впаде благословенний жереб дочекатися волі, за яку страждали й гинули всі в нашому роду.

І ось сидить вона, дорога моя матінка, переді мною в тюремній кімнаті побачень, мовчки дивиться на мою стрижену під нуль голову, на вихудлу постать в арештантській робі; мати гладить шорсткою долонею моє зап'ястя з блідо-синіми прожилками, перебирає довгі вижовклі пальці з ґудзуватими дистрофічними кісточками, заглядає в мої пригаслі очі, й сива сльоза скочується з кутика лівого ока, а у правому сльози вже немає; мама, колись найвродливіша жінка в Ходорові, зсутулилася, зсохлася — і де ділася та Марія, що закохалася на стрічі в хороброго партизана, пішла з ним у повстанські нетрі, витримала розлуку з мужем, переболіла його смерть, знайшла місце Остапової загибелі й березовий хрест поставила на його пам'ять, єдиного сина виховала на поневіряння в тюрмах — усе зі свого великого багатства втратила і сидить тепер у кімнаті побачень уже без жодної надії…