Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 136
Роман Іваничук
«Сідай, Оленко», — промовила Федора, скупо посміхнувшись до неї, а дівчина й не здивувалася, що жінка назвала її на ім'я, а чому б не мала знати, коли й Оленка відразу впізнала Данилову неню; Федорина усмішка розцвітала на устах, ставала щораз щирішою, і врешті жінка не втрималася, підійшла до Оленки і, взявши в долоні її голівку, похилитала нею з боку на бік — немов «печу, печу бабку, кладу на лопатку» — гейби втішилася в цю мить своєю невісточкою, та схаменулася враз Федора й опустила руки — так це ж чужа-чужаниця зайшла до хати, та ще й з ворожого роду, а я, дурна, — ніби свого сина за неї сватаю…
«Чого прийшла, дівчино?» — спитала несподівано черствим голосом, який увігнав в Оленчину душу холод, й та відповіла теж безбарвно — бо ж зовсім чужа була для неї ця жінка, яка ось стояла навпроти з опущеними руками.
«Я журналістка з Жаб'я, то… Ходила в Теребіж до Михалка Джемиги, якого побили на Попі Івані…»
«А що, дуже вутлий він став?» — запитала Федора із затаєною тривогою, чей ішлося таки про її брата.
Цю турботу господині вмить зрозуміла Оленка й тут же думкою проникла в стосунки людей, які є рідними й водночас ворогами, — та стривоженість віддалила дорешти й Федору від дівчини; жінка сіла оподалік на лавицю, склавши руки на колінах, немов на допиті підсудна.
«Ти хочеш щось про нас дізнатися?» — спитала.
«Так…»
«Пощо це тобі?»
«Не знаю, вуйно Федоро», — відказала Оленка й мимоволі глянула на фотографію Данила.
Цей її позирк запримітила жінка, і її обличчя ледь розпогодилося, а далі й зовсім просвітліло. Федора нахилилася до Оленки, поклала свою долоню на її зап'ястя й проказала тихо:
«Данилко вже поїхав… — І, щоб випередити розпитування, квапніше заговорила: — Ми про своє нікому й ніколи не розповідаємо, та й знаємо не все…»
«І мені не розповісте?» — спитала Оленка з надією в голосі.
Федора скинула на неї гострим поглядом, мовляв, яке ти маєш право розпитувати про мої сімейні таємниці — так говорили її очі, а уста склалися в гірку гримасу, немов до плачу, та вмить спливла та печаль з її губ, і жінка промовила голосніше, ніби зважилася на рішучий вчинок:
«Тобі скажу. Тобі одній… Й сама не знаю, чому мені враз захотілося розповісти про те, про що ми дома ніколи й не згадуємо…
…Я добре запам'ятала маму Калину. Так її кликала — Калинкою, бо здавалося мені це слово теплішим, м'якшим, ніж „мама“, яке належало всім, а це ймення було єдино призначене для неї. Ще й з виду скидалася вона на заквітчаний білим цвітом кущ, що вигинався билинами з-поміж смеречин до неба над стрімким ізвором, внизу якого синіла заплава Черемоша… Коли надходила повінь, я завжди боялася, що вода підмиє коріння єдиної в цій місцині світлої прикраси — вже нахилилися галузки над урвищем, і досить було одного дужого сплеску повеневих хвиль, щоб не стало калини на шутровому побережжі, де росли вутлі, підмиті водами смерічки з іржавим чатинням на гілках.
