Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 138
Роман Іваничук
Аж потім, коли мами не стало, я дізналася від людей, що була вона в партизанів зв'язковою й часто зникала з дому, коли треба було когось повести на стрічу… Я й донині не знаю, звідки взялася моя мама, з якими вітрами приблукала на Веснярку, а вже хто був моїм татом, того ніколи не дізнаюся. А на весіллі…»
«Я знаю, вуйно Федоро, що сталося на весіллі», — вкрадливо промовила Оленка: їй не хотілося, щоб стара жінка ятрила свою душу тяжкими спогадами.
Але Федора далі й далі вела свою мову: на її молоді очі напливали сльози й відмивали зашкарублу часом і вмисним забуттям найгіркішу правду.
«…Що зараз скажу тобі, дитино, — то таке страшне і встидне, навіть язик не повертається… Про це стало відомо аж після весілля, коли наших хлопців спіймали енкаведисти в часі тої гульби та в ізворі, на березі якого цвіла моя калина, постріляли… Я прибігла на той похорон: з лісів, криївок, бункерів повиходили партизани, щоб провести в останню дорогу своїх побратимів, і моя мама теж там була… Й те, що сказав перед народом надрайоновий Служби безпеки, мені не могло вміститися в голові: дізнано, що Іван Джемига найнявся сексотом до большевиків, був приставлений до власної дружини, й бувало не раз так, що підпільник, якого Калина справляла на стрічу, потрапляв просто в руки облавникам. А про партизанську гульбу на моєму весіллі Джемига сам побіг звідомити в жаб'євський гарнізон, і є свідок, бо між стребками був свій, і той бачив, як донощик рапортував начальникові гарнізону…
Страшно було, аж моторошно: до упівської могили привели із зв'язаними назад руками сексота Івана Джемигу, зачитали вирок, потім звели в яр і повісили. Той його лемент я й досі чую: „Злодії ви, злодії!“ — верещав він і водночас, падаючи на коліна, благав пощади.
Отак він нас і тебе, доню, теж, прозвав Злодіями перед своєю смертю. Та очистилась я від цього прозвиська серед явірницьких Апостолів…»
Сказала Оленка:
«Ви очистились, а ми з ним залишились. Бо не від Джемиги воно на нас упало. То давнє прозвисько…»
«Та яке це вже має нині значення?» — знизала плечима Федора.
«Має, вуйно Федоро, має. І через це ще й сьогодні ллється кров… А що сталося з вашою мамою потім?»
Федора схлипнула.
«На другий день після похорону партизанів мою маму знайшли мертвою біля тієї могили. Не могла перенести сорому, в якому сама була непровинна. Наварила відвару з блекоти і там, на могилі, випила… І що гадаєш — випадок то чи Божий знак — калина на березі ізвору в той же день впала: схилилося било й повисло над заплавою. А потім всохло…»
І не було вже про що говорити. Федора мовчки дивилася на Оленку, милуючись нею, а потім проказала, ніби виправдовуючись перед дівчиною:
«А Данилко поїхав… За годину перед тим, як ти зайшла, вийшов з хати».
«Бувайте здорові, — поклонилася господині Оленка. — І вибачайте за клопіт».
Та Федора стояла непорушно, й видно було по ній, що хоче іще важливе щось сказати. Хвилинку повагавшись, підступила до Оленки, обняла її й прошепотіла:
