Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 137

А потім так і трапилось: не стало Калини ні на березі ізвору, ані в хаті Івана Джемиги…

Не довго цвіла мама своєю пишною вродою в Івановому бурдею, швидко зав'яла після того, як народила Михалка; я вже тоді перебувала в наймах у Пилипа Апостола — мене Джемига виїв з дому, як тільки мама зайшла в тяжу. І як це сталося, я й досі збагнути не можу, бо спав він на печі, а мама на лавиці, й ніколи вони по ночах не сходилися, я про це знала, бо тиснулися ми в одній кліті. Хіба що зґвалтував її… Й напевне, так було, бо, завагітнівши, мама ще більше стала ним гидувати й не обзивалася до нього й словом… Гей, та ж бо то гарні діти родяться з любові, а це прийшло на світ таке нужденне потороччя, ніби 'го бісиця підкинула мамі при пологах: замурзане, з більматими злодійськими очима й люто крикливе. Чисто в тата…»

«А чому Джемиг прозивають курокрадами?» — спитала Оленка й одразу пошкодувала мовленого: все ж таки рідня.

Та Федору не вразило її питання і гейби ще й злості додало.

«Бо то злодійське зілля! — протиснула крізь губи. — Поговорювали, що Іван ще парубчаком в чужі курники залазив, то одного разу родич Пилипа, теж Апостол, спіймав його на кражі, вимазав шміром голову, пір'ям обліпив і так пустив по селу…

…А виїдав мене з хати Джемига одним-єдиним словом „байстрючка“. Й коли говорити правду, то мав причину мене так обзивати, я ж бо його татом не кликала — не вчила мене мама так звертатися до нього, а якби навіть навчила, ніколи його татом назвати не могла б: чужий він був мені й мав вигляд відьмака — понурий, злий, кустратий і дивився своїми баньками — правим оком у ліву кишеню… Одного разу вітчим замахнувся на мене кулаком, а тоді мама взяла мене за руку й повела до Пилипа Апостола: змилуйтеся, ґречний ґаздо, я служила у вас на Веснярці, аж поки не зайшла в гріх, що його з вашої волі спузар Іван покрив, але ж ви знаєте, що я його не хотіла, могла-м дитину й на полонині вибавити, та ви боялися лихої слави… А ось видите, яка чічка вродилася з того гріха, та життя їй немає — ґнембить її вітчим і бити береться, то візьміть мою Федорку до телят, вона чемна, послушна…

То залишилась я в Пилиповій ґражді донині й помру тут… Вуйко Пилип не пестував мене, але й шматком хліба не корив, деколи й по голівці гладив. Я ж його дєдиком кликала, бо не було в мене ближчої людини. Зрідка прибігала до Теребіжа, щоб маму побачити, а вона щораз дужче в'янула, — ниділа її краса, мов той цвіт на калині в літню спеку. Коли я приходила, то вона мене й до хати не впускала, щоб я, крий Боже, не зустрілася з вітчимом, і розмовляла зі мною біля вориння, тримаючи за руку малого Михалка, та все ховала його за спиною, бо ж було воно схоже на бісеня й люто позирало на мене з-поза маминої спідниці… В Теребіжі я ніколи довго не затримувалася й чимдуж верталася до Пилипової ґражди, яка мені стала рідною домівкою… Та полюбилися ми з Николою, і я в тяжу зайшла, а коли дійшло до шлюбу, то справила мені весілля мама, бо вже так заведено в наших горах, що молодий разом з боярами має забирати молоду від рідної нені. Ой яке криваве було те весілля!..