Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 134

«Певне, таке з нашим дідом приключилося, — вставив Данило, згадавши його вибух люті при згадці про опришків. — При ньому Довбуша не вільно було й згадати».

«Так-то так, — відказав Лук'ян Васильович. — Але ж він, наш дід Пилип, після війни постачав провіантом тих, як ти кажеш, опришківських нащадків — українських партизанів. Може, й тому його Апостолом прозвали?»

«Ні, Лук'яне, — заперечив Данило. — Те прозвисько має давнішу історію. Бо чому зеленчуцьких Шумеїв, які поголовно воювали в УПА, дражнять Злодіями? Хто дав їм ті прозиванки — народ? Сумніваюся… А може, власть імущі — і вони в людях прижилися?»

«То, хлопці, тьмуща тьма — глибина правіку, — втрутився в розмову Іван Іванович. — Я дещо знаю про роздор між родами Шумеїв, а тепер, здається, натрапив на слід того розмиру. Мені б тільки знайти хроніку пароха Ступницького!.. Прихильність вашого діда до партизанів — то справа патріотизму або ж помста москалям за націоналізацію його маєтків. А ворожість до опришків мала, напевно, інші причини».

«Звичайно, інші, — не припиняв дискусії Лук'ян. — Класові — і не треба боятися цього терміну, його не більшовики видумали… Дід Пилип не любив бідняків — ось у чому річ. Неробами їх вважав і мав певну рацію. Бо скажіть мені, звідки, як не з лінивства, взялося в нашому пролетарському, так би мовити, фольклорі оте втішання бідністю — прославляння голоти, що невість за які гроші пиячить, та обожнювання їхнього лідера, в якого шапка-бирка, зверху дірка, і всім він хамить і нікому з дороги не вступається… А скажіть, чому всі вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть — та невже між багацькими дівчатами ніколи не було жодної красуні?.. Та й Шевченко у п'єсі „Назар Стодоля“ прославив козацьку чернь, тих ініціаторів чорних рад, а державно просвічене старшинство зневажив. Звідки це пішло, хто й коли прирік нас на вічне жебрацтво та ще й примусив цим пишатися? А нині ж, нині у своїй знаменитій „Марусі Чурай“ Ліна Костенко проголошує подібну небилицю: „Грицько любив багатство і любив пісні, це так, якби молитись Богу, а душу продавати сатані…“ Що за прокляття на нас, чому ми приречені обожнювати бідність і ненавидіти достаток, ми — найпрацьовитіший у світі народ!.. „Та й беруть дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є!“ За що — за його невсипущу працю на землі денну і нощну? Я ще ні разу не чув, щоб хтось із москалів зневажив Льва Толстого за те, що той був графом! Тільки ми: я — кріпак, я — злидень, я — розбійник, я — злодій! А може, ті зеленчуцькі Шумеї самі себе так з гонору прозвали?»

Марія враз відклала ложку, аж та дзеленькнула об стіл.

«Доста, Лук'яне, — гнівно глянула на чоловіка, і в її очах зблиснуло зло, яке він щойно назвав класовим. — Не самі, ні… То хтось людську жадобу до волі так зневажив… А бідняцьких красунь не чіпай: я ще не бачила жодної жінки з Апостолів, яка б перевершила вродою інших у нашій околиці. Зате знаю, що моя баба Калина з найбіднішого присілка Теребіжа була першою чічкою в горах! І наша з Данилом мама Федора — теж…»