Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 105

Коли ми повернулися до нашого намету, мій приятель якусь хвилину мовчав і водив поглядом по Майдану, з якого почали розпливатися людські потоки, вони проникали в русла міських вулиць, а Михайло все ще вишукував когось очима, і я знав, кого.

Та Ігоря на Майдані не було. Михайло мовчки почав розбирати намет, я допомагав йому. І коли Майдан уже чисто опустів, я побачив, як просвітліло Михайлове обличчя: по засніженій площі ходило двоє молодих людей з поліетиленовими торбинками в руках. Я впізнав їх: то були Оля Безрідна і її наречений Юрко Непийвода. Вони визбирували з Майдану сміття.

Розділ двадцятий

Замість епілогу

За рік Михайлові, та і мої, побоювання й сумніви, які прокрадалися до нас на Майдані під час інавгурації, справдилися: засобами візантійських зрад і підступів партія Хама захопила владу в державі, й розпочалася нова смуга боротьби за українську Україну.

Київський Майдан, де ще так недавно завершилася блискучою перемогою Помаранчева революція, зайняли платні демонстранти — вуркагани, покидьки й пияки, назбирані з усіх кінців країни, замість стрілецьких пісень залунали над Хрещатиком «Катюша», «Москва моя, страна моя», «Вставай, подымайся, рабочий народ», залопотіли над юрбою синьо-білі й триколірні прапори, площу заставлено синіми наметами, за естрадою розпивали горілку, з Майдану потягло смородом — одне слово, як мовив Пушкін: «Тут русский дух, тут Русью пахнет».

Реваншисти тріумфували, нахабніли, й дивно було: вчорашні — такі благородні, єдині й чисті — революціонери добровільно поступилися місцем прийшлій голоті, ніби й не помічали її, мовляв, це тимчасово, державі ніщо не загрожує, зайди самі згодом розсмокчуться. Проте чужа зараза проникала в життя краю все глибше, на очах відбувалася внутрішня окупація, й усі знали, що треба чинити спротив, поки не пізно, однак ніхто, та й Президент теж, поки що не наважувався стати на чолі нового походу на Майдан.

А у Львові було спокійно, сюди долунювали тільки тривожні чутки з Києва; український П'ємонт, у якому ні разу за всю історію не вдалося запаношитися ні погодінським москвофілам, ні генералові Брусилову, ані червоним «визволителям», міцно тримався на ногах, і я був певний, що емісари Хама не насміляться навіть наблизитися до Львова.

Та я тяжко помилився: Хам спробував підкорити і столицю Галичини.

…День був світлий, весняний. Відчитавши лекції в університеті, я вертався додому, сповнений віри в тимчасовість нашої поразки — певний був: ніхто ніколи не зневажить більше мого краю, й не матиме він уже ніколи ганебної назви «Країна ірредента», змосковщені вуркагани самі схлинуть з Києва, чей не вистачить грошей у Хама вічно оплачувати їхню присутність на столичному Майдані; телячий оптимізм непереборно панував у моїй душі, — та раптом я став, мов укопаний: у самому серці Львова біля пам'ятника Міцкевичу й величної фігури Матері Божої так безпечно, ніби в себе дома, хлопці в кепках з ґудзиками на тімені спокійно монтували голубі намети і вмисне голосно, певне, для того, щоб лякати місцевий люд, перекидалися московськими матюками.