Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 104

«Прийди до себе, брате: надмірне захоплення шкодить перемозі не менше, ніж панічний страх. Не втрачай настороженості у щасливу хвилину: якби ми п'ятнадцять років тому менше розчулювалися від вигляду національних прапорів, а більше думали про ще не здоланих ворогів, то, може, не стояли б вони нині під нашими знаменами в Маріїнському парку: ми ще тоді зуміли б побачити їхній хижий оскал».

«Ти узгіднюєшся зараз із занепадницькими постулатами свого сина», — роздратовано відказав я, бо недоречними й шкідливими здалися мені в цю мить Михайлові роздуми.

Я категорично відкидав будь-які сумніви щодо нашої перемоги, та саме в цю хвилину побачив, як із Маріїнського парку прошкувала на Майдан колона Хама під синьо-жовтими прапорами й розчинялася серед багатотисячної святкової людності. І сумніви Невірного Томи прокралися тоді й до мого серця: а може, мав рацію Михайлів блудний син, може, нинішня майданна єдність — то ілюзія, а завтра знову спалахне ворожнеча серед Великого Майдану, що прослалася на безмежних обширах від Сяну аж до Дону…

«Але що, як не знамена, об'єднає нас? Невже футбол, як сказав твій син?» — спитав я жорстко, проте жоден м'яз не здригнувся на Михайловому обличчі.

«Не відкидаймо ні футболу, ані пива, — відказав він. — Кожна дрібниця має працювати на нас. Ти краще поглянь: урочиста хвилина минула, Президент склав присягу, прибув на Майдан і виходить на сцену. Чуєш, як він палко промовляє, його душа, як і твоя, сповнена ейфорією, він навіть не помічає, як вчорашні вороги і страстотерпці влади тусуються біля нього. Он уже став біля Президента обмотаний довкола шиї помаранчевим шаликом, відбираючи і цей колір у нас, найтяжчий його ворог — вчорашній прем'єр, а може, то він підсипав йому отруту в їжу? І, можливо, завтра він уб'є Президента… А он з другого боку протискається, щоб стати біля самого, лакуза-поет, який пересидів у норі під час негоди й, побачивши у щасливу для себе мить, де перевага, виповз із новим подарунком для Президента. Дивись, уже став поруч з ним, підтримує його за лікоть і, осмілівши, чекає вже на дар від Президента — о, такий приятель уві сні не міг би приснитися Гарантові!»

Я все те бачив, зрештою, сам розумів, що Україна дуже велика: з різних неволь увійшла вона в смугу свободи, несучи на собі й різну невольничу печать, сліди якої ще довго будуть відбиватися на її тілі й просвічуватимуться назовні, мов стара фреска крізь новітній тиньк…

Та я не хотів нині про це думати; народне море гойдалося, немов під час прибою; Президент закінчив промову, а тоді в небо злетіли помаранчеві кульки, тисячі кульок, їх було стільки, скільки людей на Майдані, вони заслонили посіріле від зимової ваготи небо, й небесна баня стала помаранчевою, такою, як наші душі, й був то колір радості, знак перемоги. Однак ті кульки маліли, маліли, і врешті крізь помаранчеву інкрустацію пробилася сіризна неба, й на землю почав спадати білий пил, який припорошував і охолоджував наші душі…